Російська історіографія з питань Голодомору в Україні не є обширною та носить певною мірою заангажований характер. Відмітимо п'ятитомний збірник документів та матеріалів "Трагедия советской деревни (1927-1939)" [21]. Зокрема один з томів містить документи, присвячені суцільній колективізації та розкуркулюванню. Укладачі збірника зробили акцент на розкуркулюванні та розоренні селян і формуванні масового селянського супротиву, який переростав у повстанський рух.

Західноєвропейські історики дають власну інтерпретацію подій 1932-1933 років в Україні. Одним з перших розпочав дослідження Голодомору в Україні Роберт Конквест. Він точно охарактеризував події в Україні в 1932-1933 роках, розцінивши їх як "терор голодом", "...боротьба проти селянства взагалі, а з іншого - проти національної самосвідомості місцевого населення..." [22].

Історики Р. Дейвіс та С. Уеаткрофт, з якими погоджується дослідник М. Ельман, аналізуючи причини та підстави Голодомору 1932-1933 років в Україні, виділяють три групи причин, відмінних за своїм характером. Перша група - '.'..смертність внаслідок зовнішніх неполітичних факторів". В інтерпретації Дейвіса - це посуха 1931 р. та несприятливі погодні умови 1932 р.

Друга група - '.'..смертні випадки, що були ненавмисними результатами політики, що мала на меті інші цілі...". Автори наводять і приклади такої політики - надшвидка індустріалізація та колективізація.

Третя група - це "...сплановані, навмисні смертні випадки...". До останньої групи дослідники зараховують політику репресій та Голодомор 1932-1933 років. Зокрема вони зазначають, що "...ніяким чином не слід вивільняти Сталіна від відповідальності за голод. Його політика по відношенню до селян була жорстокою та брутальною". [23, р. 823-841; 24].

В цьому ж напрямку працює і американський юрист Д. Маркус [25, p. 245-281]. Він вважає, що "український голод - один з найгірших злочинів людства в XX столітті..." і що "...радянський уряд навмисно знищував власних громадян..." [25, р. 246, 255]. Маркус використовує поняття "faminogenic", та виділяє чотири стадії цього явища. Четверта стадія - найменш навмисна, вона проявляється, коли криміналізовані або малокомпетентні уряди стикаються з продовольчою кризою та проявляють нездатність забезпечити населення продовольством. Виникає голод, хоча уряд і не прагнув цього. Третя стадія faminogenic - байдужість та бездієвість авторитарних урядів. Друга стадія - нерозсудлива політика, що породжує голод. Нарешті перша стадія faminogenic - навмисне провокування голоду; використання урядом голоду як інструменту знищення нації. Останні дві стадії передбачають притягнення до кримінальної відповідальності організаторів голоду [25, р. 246- 247].

Зауважимо одну особливість західної історіографії. Студії з геноциду, публікуючи матеріали з означеної проблеми, наряду з висвітленням різних аспектів геноциду в країнах світу (Вірменії, Камбоджі, колишній Югославії, Бангладеш, Руанді, антиєврейських акціях Третього Рейху), неодмінно покликаються на Голодомор 1932-1933 років в Радянській Україні. Проте іноземні автори ідентифікують українські події як "радянський штучний голод в Україні" [26, р. 93-126]; "Великий Голод 1932-1933" [27]. Дослідник Б. Валентіно, аналізуючи події 30-х років в СРСР, вживає поняття "mass killign" ("масові вбивства"), характеризуючи Голодомор в Україні як "комуністичні масові вбивства" [28, р. 106-111].

На відміну від Валентіно, професор політології університету Манхейму Е. Джон, досліджуючи Голодомор в Україні (який він називає "Holodomor", не приховуючись поняттям "Famine"- голод), вводить дефініції "масова різанина" ("mass murder") та "масове винищення" ("mass extermination"). Цими термінами він пояснює "різноманітні масові вбивства - демоцид, політичні та соціальні масові вбивства - політикоцид та соціоцид" [1, р. 192].

Нерідко автори здійснюють комплексний виклад подій 30-х років XX ст. в СРСР, створюючи логічний ряд: розкуркулювання, Голодомор в Україні, політичні репресії та депортації у поєднанні зі спробою аналізу історичного контексту [29, р. 127,128—131; ЗО].

Американський історик Н. Неймарк, характеризуючи прецеденти етнічних чисток, торкається і подій 1932-1933 років в Україні. Проте Неймарк робить акцент саме на депортаціях так званих куркулів та членів їх сімей на Північ і на Схід (що, власне, відповідає концепції автора, який досліджував приклади етнічних чисток) [31, р. 87-88].

На загальному тлі західних студій, виділяється дослідження італійського професора Граціозі. Він здійснив аналіз голоду в Україні, Казахстані та Росії в 1932-1933 роках, визначив природу та відмінність голоду в РСФСР, масових голодових смертей в Казахстані від Голодомору в Україні [2].

Грациозі прийшов до дуалістичних висновків, намагаючись лавірувати між опонентами в дискусії навколо геноциду в Україні. Дослідник зауважує, що не можна вважати голод 1932-1933 років в Україні геноцидом, оскільки геноцид передбачає знищення всіх членів етнічної, релігійної або соціальної групи (тобто у випадку жорсткого слідування положенням "Конвенції про злочин, попередження геноциду та покарання за нього").

Разом з тим, Граціозі наголошує, що варто врахувати, що Резолюцією ООН від 1948 р. оговорюється, що поняття "геноцид" включає і "...навмисне створення умов неможливих для повноцінного існування...". Спираючись на цю юридичну обмовку, Грациозі пропонує власну інтерпретацію подій в Україні: Сталін та його оточення свідомо здійснювали антиукраїнські заходи з метою масового винищення українців, що призвело до геноциду (в сенсі навмисного створення життєвих умов, спрямованих на повну або часткову ліквідацію соціальної групи). Геноцид став наслідком голоду. Голод не був штучно створений задля винищення української нації. Голод став незапланованим результатом радянської політики, а влада скористалася цим. Геноцид здійснювався під знаком сталінського рішення карати голодом та страхом [2].

Загалом, відмічаємо, що вивчення Голодомору не займає належного місця у контексті європейської і світової науки про геноцид, незважаючи на