значні зусилля еміграційних та вітчизняних істориків. Це зумовлено багатьма причинами, на які влучно вказує у своєму дослідженні американський професор Дж. Мейнс. Одну з причин він вбачає у закритості українського світу від світового процесу розвитку гуманітарних наук. Закритість, яку доведеться довго і важко переборювати. Ще одна складність полягає в орієнтації західних істориків на "російську схему" як домінантну в історії всіх так званих "окраїн", тобто неросійських національних республік. Це несвідоме сприйняття думки XIX ст., що в Європі існують народи "історичні" та, за визначенням ф. Енгельса, "руїни народів", неісторичні народи, доля яких визначається сильнішими сусідами і які приречені на асиміляцію. Сьогодні ніхто так не напише про неєвропейські, колишні колоніальні народи Азії та Африки, щоб не накликати на себе звинувачення в расизмі та європоцентризмі. Але схема мислення, абсолютно неприпустима щодо інших народів, була прийнята за догму, коли мова заходила про народи колишнього Союзу РСР, в тому числі й України. Насамперед України. В недалекому минулому такий підхід був викликаний політичною кон'юнктурою. Сьогодні - інтелектуальною провінційністю [32].
Таким чином, закордонна історіографія, досліджуючи події 1932-1933 років негласно зараховує їх до актів геноциду. Проте безпосереднього вживання дефініції "геноцид" стосовно українського Голодомору не спостерігається. І причина цього, на наш погляд, по-перше, слабкість історіографічної традиції в самій Україні, оскільки вітчизняні історики порівняно недавно заговорили про Голод 1932-1933 років як про геноцид. По-друге - відсутність ґрунтовної правової бази: Закон "Про Голодомор в Україні" прийнято лише в 2006 p., а європейські правові інституції досі зволікають з юридичним міжнародним визнанням Голодомору геноцидом (причини цієї юридичної тяганини ми розглянемо нижче).
Визнання Голоду 1932-1933 років в Україні геноцидом є багатоетапною тривалою процедурою, зумовленою, насамперед, багатовимірністю дефініції "геноцид" і дискусіями, що досі тривають між науковими школами, які досліджують геноцид; складність полягає в численних юридичних казусах, про які ми будемо говорити нижче.
Дефініцію "геноцид" увів до наукового обігу польський дослідник єврейського походження, професор Єльського університету Р. Лемкін. Вперше він висловив свої погляди у 1933 p., коли запропонував новий термін - "barbarity" (варварство, жорстокість). Одночасно Лемкін оприлюднив пробний законопроект, що забороняв "barbarity" і засуджував руйнацію національних, расових, релігійних та соціальних спільнот [33, р. 18].
Поняття "barbarity" включало насамперед, акти винищення етнічних, релігійних або соціальних спільнот; також брутальності, що принижували індивіда, особливо у випадках, коли вони дискримінували права людини та спрямовувалися на винищення (ліквідацію) спільноти шляхом вбивства її членів. У комплексі акти подібного характеру складають злочин проти нації, назву якого Лемкін визначив як "barbarity" [33, p. 18].
Лемкін вважав, що варварство та його наступна стадія вандалізм були міжнародними злочинами. "Barbarity" попередник геноциду. Лемкін довів, що геноцид не є певним типом насильства. Пізніше, перекладачі істотно скоротили поняття "геноцид" та звели його до конкретного злочину.
Друга Світова війна та злочини нацистського режиму, особливо проти євреїв, зумовили корегування дефініцій Лемкіна. Каталізатором для подальших трансформацій поняття був вислів У. Черчилля: "Ми маємо злочин без назви" [33, р. 18].
В 1944 p. Р. Лемкін запропонував нове поняття - "геноцид" (від грецького "genos"- раса, рід та латинського "cide"- вбивство), яке означало скоординований план цілеспрямованих дій з метою знищення окремих груп населення чи цілих народів. Метою такого плану може стати руйнація політичних та соціальних інституцій, культури, мови, національних почуттів, релігії, економічного існування, національних груп та позбавлення особистої безпеки, свободи, здоров'я, достоїнства та навіть життя людей, що належать до цих груп. Геноцид спрямований проти національної групи як юридичної особи, тобто це дії, спрямовані проти людей не як проти індивідів, а як проти членів національної спільноти.
Лемкін застерігав проти обмеженої інтерпретації терміну "геноцид". Він вважав, що інше поняття - "етноцид", може використовуватися в тому ж сенсі, оскільки вживається комбінація терміну "cide" з грецьким словом "ethnos". Останнє слово Лемкін переклав як "нація", не взявши до уваги той факт, що воно одночасно перекладається як "етнічна приналежність". З точки зору Лемкіна геноцид необов'язково мав означати безпосереднє знищення нації, за винятком тих випадків, коли йшлося про масове винищення всіх членів нації. Це поняття, швидше покликане висвітлити скоординований план різнохарактерних дій, спрямованих на ліквідацію життєвонеобхідних складових національних груп, з метою їх безпосереднього знищення.
Нюанси ключового поняття "руйнація", означали як безпосередню ліквідацію нації, так і знищення джерел її існування. Лемкін чітко підкреслював, що геноцид акцентується на останній дефініції (знищення джерел до існування нації). А "масові вбивства членів нації" є лише характерною складовою, але не визначальною рисою геноциду.
Визначення Лемкіна набуло свого розвитку та удосконалення в його книзі "Нацистський геноцид", на сторінках якої вперше викладено розгорнуте пояснення складових геноциду. Дослідник зауважував, що геноцид реалізовувався через тиск на різні аспекти життя підневільних народів. В політичній площині - руйнація інститутів самоуправління, в соціальній - знищення соціальної єдності нації та усунення з суспільної структури окремих категорій населення, в культурній сфері - заборона або ліквідація культурних установ та дії, спрямовані на обмеження розвитку гуманітарної сфери, в економічній царині - експропріація національних багатств та заборона займатися окремими видами діяльності; в біологічній - політика фізичного винищення та вивільнення простору, в фізичному плані - політика голоду, масові вбивства; в релігії - втручання
