Для Лемкіна геноцид це багатостороннє поняття соціального знищення національних груп (на відміну від інших авторів, зокрема Катца, які звужували геноцид лише до антисемітських злочинів).

Якщо проаналізувати кожне положення з визначення, запропонованого Лемкіним, та спроектувати їх на українські події 1932-1933 років, ми отримаємо підтвердження кожного пункту.

В політичний сфері: в Радянській Україні з середини 20-х pp. відбувався тиск на націонал- комуністів в лавах КП(б)У;

в соціальній - широкомасштабний наступ на українське селянство, спроба виключити з соціальної структури прошарок середняків та так званих "кулаків";

в економічній - хлібозаготівельні кампанії та суцільні експропріації зерна і продовольства;

в фізичній та біологічній площинах - політика штучного масового голоду, тотальне фізичне винищення українського населення, масові репресії;

релігійно-культурному плані - згортання з 1932 р. політики українізації та заборона діяльності релігійних громад всіх конфесій.

Очевидно, радянське керівництво досить чітко усвідомлювало небезпеку набуття дефініціями Лемкіна міжнародного юридичного статусу. Під час дискусії в ООН навколо затвердження Конвенції про геноцид, керівництво СРСР, не погодилося з першою редакцією документу, в якій до категорій геноциду зараховувалися дії, спрямовані проти груп, ідентифікованих за політичними та соціальними ознаками [34, р. 8].

Після тривалих дебатів рішенням Організації Об'єднаних Націй, 9 грудня 1948 р. було введено в дію "Конвенцію про злочин, попередження геноциду та покарання за нього" [35]. Аналіз в основних статей "Конвенції" дає всі підстави ідентифікувати Голодомор 1932-1933 років як геноцид. "Стаття II У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

убивство членів такої групи;

заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;

насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Стаття III Карні наступні діяння:

геноцид;

змова з метою здійснення геноциду;

пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду;

замах на здійснення геноциду;

співучасть у геноциді [35].

Центральним елементом у цій дефініції є слово "намір". Щоб заподіяний злочин міг бути визнаний геноцидом, Конвенція вимагає довести наміри злочинця нищити людей. Не береться до уваги смертність, спричинена природними катакпізмами, невдалим економічним плануванням, недбалою чи навіть кримінальною поведінкою репресивної держави, якщо вона мала інші цілі, як нищення людей. Ні Лемкін, ні Конвенція не вимагають для визнання геноциду цілковитого знищення даної групи населення, ні навіть наміру такого тотального злочину. Вистачає інтенції знищити частину групи. Часткове знищення припускає можливість вибору жертв, що також треба брати до уваги при аналізі українського геноциду. Вимога доказати намір злочинця викликає багато нарікань з боку юристів, політиків і науковців, бо намір - суб'єктивний елемент, який тяжко довести. Як завважив один з перших теоретиків цього злочину, геноцид є по суті державним злочином, а уряди звичайно не розголошують і не документують своїх геноцидних намірів, як це робили нацисти. У відношенні до української трагедії, це означає, що голод не може бути визнаний геноцидом, якщо він був результатом посухи, впровадження соціалістичних форм сільського господарства тощо; треба довести, що сталінський режим навмисне нищив українців. При цьому варто звернути увагу на вичислені Конвенцією способи здійснення геноциду. Окрім прямого убивства, Конвенція припускає фізичне і духовне зубожіння даної групи [14].

Голодомор був головною частиною українського геноциду, але цей геноцид не обмежувався голодовою смертю селян. Українців в УРСР та українську етнічну меншину (РСФСР) складали в додатку до селян, робітники та інтелігенція, частина яких також стала жертвами геноциду, навіть якщо не в таких великих пропорціях, як українські хлібороби. Нищення українських культурних, соціальних і політичних еліт, в більшості жителів міст, не відбувалося засобом голодової смерті і тому, щоб мати повну картину українського геноциду, аналіз цього злочину мусить виходити поза рамки Голодомору.

Таким чином, Україна має всі підстави вимагати визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932-1933 років геноцидом проти українського народу. Без формального визнання Голодомору міжнародною спільнотою, винні в організації та здійсненні політики Голодомору, зможуть уникнути кримінальної відповідальності. Крім того, без ясної оцінки міжнародною громадськістю злочинної природи голоду, винуватці можуть ухилитися від відповідальності, зображуючи події наслідком другорядних факторів, зокрема неврожаю або невдалих погодних умов. Проте, на заваді такого роду визнання стоїть правова казуїстика. Нині функціонує кілька міжнародних інституцій, в компетенції яких визнати Голодомор 1932-1933 років геноцидом проти українського народу. Це спеціальні трибунали, створені рішенням ради безпеки ООН. Вони діють згідно з мандатами, мають чітко окреслені повноваження щодо конкретного часу та території (наприклад, Нюрнберзький та Токійський трибунали, трибунал у справі екс-Югославії). Створення трибуналу ООН щодо Голодомору є дуже малоймовірним, з огляду на право вето, яке мають деякі країни.

Міжнародний суд ООН в Гаазі, створений у 1948 р. Розглядає суперечки між країнами (у лютому 2007 р. було винесено звинувачення по справі, де відповідачем за геноцид було визнано цілу країну - Сербію, яку визнано винною за події в Срєбрєніце).

Міжнародний кримінальний суд ООН, створений в 2002 р. Суд не може судити держави. Мандат суду стосується виключно фізичних осіб, може