Генеральна Асамблея ООН може визнати Голодомор геноцидом тільки шляхом голосування представників країн-членів. На сьогодні Голодомор в України засудили парламенти 10 з 192 країн - членів ООН, тому визнання Голодомору як геноциду можливе лише згодом.

Україні необхідно узгодити кілька юридичних аспектів. Насамперед - розпочати кримінальні справи проти організаторів Голодомору. Це можливо лише на підставі свідчень очевидців. Тут варто враховувати кілька обставин. Перша - збирання свідчень має здійснюватися швидко, поки живі свідки. Друга - на яку влучно вказує А. Бондаренко - всі свідчення повинні набути статусу юридичного факту. Для цього необхідно жорстко дотримуватися процедури, визначеної законодавством. Зокрема, щоб свідчення набули юридичного статусу, їх необхідно збирати в межах відкритої кримінальної справи [36, с. 22-25]. Про складність процедури юридичної легітимізації Голодомору зауважував і професор С. Кульчицький: "...смерть від голоду - це не розстріл, вона не фіксується в особовій справі, і справ таких не заведено. По-друге, різні політичні сили в сучасній Україні і в усьому світі використовують український Голодомор як ідеологічну зброю у взаємній боротьбі. По- третє, немало людей не можуть позбутися емоцій в оцінці Голодомору. Зрештою, це й не дивно. Перелічені чинники заважають визнати Голодомор геноцидом, хоч об'єктивні дані, починаючи від потворної кількості жертв, дозволяють це зробити" [17].

Критики концепції "українського геноциду" часто покликаються на Конвенцію ООН, переконані, що український голод не відповідає критеріям цього документу. Наприклад, на міжнародному науковому з'їзді в Берліні на сесії під назвою "Чи був голод в Україні 1932-1933 pp. геноцидом" одну з трьох доповідей виголосив Отто Люхгергандт, професор права Гамбургського університету. Автор твердив, що "на питання чи український Голодомор був геноцидом можна відповісти лише на підставі анти-геноцидної конвенції (від грудня 1948 р.), тому що вона одинока дає відповідні критерії, себто дефініцію геноциду, як злочину проти міжнародного права". Люхтергандт має рацію, що доводити геноцидний характер українського голоду перед Асамблеєю ООН потрібно на підставі Конвенції тої ж організації [14].

Певні здобутки у визнанні Голодомору в Україні геноцидом все-таки існують. У 2003 р., в рамках 58 Генеральної сесії ООН була розповсюджена спеціальна спільна заява до країн-членів ООН щодо 70 річниці Голодомору в Україні як офіційний документ Генасамблеї ООН. Тобто, вперше ООН визнала голодомор як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени організації та спеціалізовані установи, міжнародні та регіональні організації віддати данину пам'яті тих, хто загинув у цей трагічний період нашої історії.

Співавторами спільної заяви стали 36 держав-членів ООН, її підтримали також усі 25 країн, теперішніх членів ЄС. Визнання Голодомору міститься і в цілому ряді інших документів, і в рішеннях парламентів цілого ряду країн [37].

Росія приєдналася до спільної заяви 2003 року, яка була прийнята у рамках ООН. Разом з тим Міністерства Закордонних Справ Російської Федерації у письмовій формі виклав свою позицію щодо відповідного положення виступу міністра закордонних справ України в рамках 59 сесії Генасамблеї ООН. Російська сторона наголосила, що вважає це питання закритим після схвалення спільної заяви. Вони вважають, що подальше обговорення цієї теми в рамках ООН є контрпродуктивним. Так само з російського боку не було підтримано і ідею щодо приділення уваги проблемі голодомору з боку спеціального радника Генсека ООН з питань геноциду.

1 листопада 2007 р. 34-а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни, одноголосно прийняла Резолюцію про "Вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні".

Генеральна конференція ЮНЕСКО, нагадуючи про Голодомор 1932-1933 років, через який загинули мільйони безвинних українців, висловила впевненість у тому, що трагедія Голодомору, яка була викликана жорстокими діями та політикою тоталітарного сталінського режиму, має стати попередженням сучасним і майбутнім поколінням з метою дотримання демократичних цінностей, прав людини та законності.

У тексті Резолюції Генеральна конференція ЮНЕСКО вшанувала пам'ять загиблих і висловила співчуття жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні та жертвам голоду, що також мав місце у Росії, Казахстані та інших частинах колишнього СРСР.

Питання вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років було внесено Україною у співавторстві з 45 іншими країнами-членами ЮНЕСКО: Азербайджаном, Алжиром, Аргентиною, Бангладеш, Буркіна-Фасо, Венесуелою, Габоном, Гватемалою, Гвінеєю, Гондурасом, Грузією, Демократичною Республікою Конго, Екваторіальною Гвінеєю, Естонією, Замбією, Зімбабве, Казахстаном, Камеруном, Канадою, Кенією, Коста-Рікою, Кот-д'Івуаром, Кувейтом, Киргизстаном, Латвією, Литвою, Маврикієм, Мадагаскаром, Македонією, Молдовою, Монако, Нігером, Нігерією, Парагваєм, Перу, Польщею, Свазілендом, Сенегалом, США, Суринамом, Таджикистаном, Уругваєм, Філіппінами, Францією та Чехією [37].

Таким чином аналіз європейської та американської історіографії дає підстави стверджувати, що події 1932-1933 років в Україні привертають увагу дослідників як один із проявів геноциду.

"Війна голодом", "війна на вимирання", "демоцид"- зорганізовані сталінським урядом, набули настільки тотально винищувального характеру, що є всі юридичні і моральні підстави вважати події 1932-1933 років в Україні геноцидом.

В Україні та у світі залишається все менше індиферентних до української трагедії людей. Про це свідчить світове визнання Голодомору та оприлюднення жахливих злочинів сталінського режиму. Хоча це визнання ще не набуло міжнародного правового затвердження, проте головне вже здійснено: знято інформаційну