Методисти вказували на те, що, чим безпосередніше велася бесіда, тим менше було відступів співрозмовників від основної теми. При цьому розмова легко могла перекинутися на предмети сторонні й далекі від інтересів інтерв'юера. Якщо щоразу за таких обставин бесіда переривалася запитаннями, то жвавість розповіді порушувалась, в респондента пропадав інтерес до бесіди, і його відповіді ставали млявими, формальними. Але якщо зовсім не реагувати на подібні відступи, бесіда могла перетворитися у звичайну розмову й основна мета опитування не була б виконана [З, с.100]. Тут повинне було виявитися мистецтво дослідника вчасно поставити запитання так, щоб непомітно повернути розмову до потрібної йому теми. Чим природніше й непомітніше вироблявся такий «маневр», тим успішніше проходила бесіда.

Але іноді організатори експедицій навмисно давали розмові відхилитися від основної теми, щоб дозволити відпочити й респонденту, й інтерв'юеру. Крім того, корисно було міняти теми опитування в ході бесіди [4, с. ЗО]. Наприклад, почавши з родини й сімейних відносин, переходити до обрядів, потім до одягу або іншої близької теми. Зміна тем знімала втому в співрозмовників і зберігала інтерес респондента до бесіди [3, с.100].

Запитання рекомендувалось робити не в конкретній формі (особливо, якщо бесіда «первинна» в даній місцевості, а не перевірочна), а в загальній. Кожне вузько-конкретне запитання визначало зміст відповіді, зв'язуючи ініціативу оповідача й тим самим лишаючи дослідника багатьох цікавих відомостей, які міг би повідомити інформатор при вільній, активній розповіді. Не можна було ставити уточнюючі запитання, коли опитуваному залишалося сказати тільки «так» або «ні» [4, с.ЗО].

У кожній місцевості існувала й існує своя термінологія, місцеві слова («локалізми») в мові. Не знаючи цього, дослідник міг ставити запитання, вживаючи літературні терміни, незрозумілі місцевим жителям. У процесі роботи в інтерв'юера поступово накопичувався запас місцевих термінів, зростало знання «локалізмів». Тому методисти зазначали, що важливо було спочатку ставити питання в загальній формі (наприклад: «Який одяг носили?») і лише потім, при перевірці отриманих відомостей, практикувати й прямі запитання, вживаючи при цьому місцеві терміни.

Активність бесіди залежала й від того, як поводиться інтерв'юер [5, с.82]. Людині в більшості випадків властиве бажання пояснити, розтлумачити іншій те, чого вона не розуміє. Якщо дослідник не виявляв інтересу до відповідей інформатора, задаючи запитання з тем, на яких він розумівся, то активність оповідача різко знижувалась. Тому корисно було, якщо з розповіді все ясно, робити вигляд, що щось незрозуміло. Такий прийом звичайно викликав активність оповідача; інформатор намагався зрозуміліше пояснити, розтлумачити приїжджому суть справи, приводячи нові факти, нові цікаві подробиці. Другий раз, як зазначає Г. Громов, саме за допомогою такого прийому вдавалося одержувати унікальні відомості [4, с.29].

Особливо було домогтися повної ясності викладу всіх деталей розповіді. Не можна було йти від інформатора, не отримавши докладного роз'яснення всіх незрозумілих моментів розповіді. Для цього або в ході бесіди, або, якщо це незручно, наприкінці опитування респондентові задавалися уточнюючі запитання [1, с.40]. З'ясуванню деталей розповіді дуже сприяли: показ у дії обряду або прийому праці, огляд речей, якщо вони були, зроблені рукою опитуваного, замальовки й т.і. Подібні наочні форми конкретизації розповіді респондента поліпшували розуміння його деталей.

Як зазначали методисти, нерідко бесіда з опитуваним привертала увагу його сусідів, гостей. Тоді вони активно включалися в бесіду, виправляючи один одного, вносячи уточнення, а другий раз і сперечались між собою. Якщо така колективна бесіда дозволяла краще освітити тему, що досліджувалась, інтерв'юер повинен був її підтримати, направляючи хід співбесіди вміло поставленими запитаннями. Бувало й так, що повідомлення співрозмовників не збігалися [1, с.40]. Тоді треба було спробувати з'ясувати причину розбіжностей під час самої бесіди або ж встановити причину розбіжностей пізніше за допомогою відомостей від інших інформаторів. Але кожного разу інтерв'юеру не слід було під час бесіди відкрито займати позицію одного зі сторін [1, с.41 ].

Записувати живу мову звичайним шляхом було важко, як правило, вдавалося записати не більше половини. Тому доводилось записувати бесіду не буквально, а викладати її основний зміст, прибігаючи до скорочень умовними позначками і т.п. При цьому лише деякі мовні звороти, місцеві терміни тощо записувались буквально, а все інше - у скороченні [6, с. 126]. З часом у кожного польового дослідника виробилась власна система запису. Необхідність точної передачі місцевих термінів і виразів обмежувалась можливістю застосування стенографії, хоча знання останньої були дуже корисні.

За методикою опитування 50-60-тих років XX століття, якщо при записі робилося безліч скорочень, то він вівся розріджено, залишаючи місце для наступної розшифровки скорочень і дописувань слів. Останнє необхідно було робити негайно після бесіди або в той же день увечері. Пізніше зміст частини скорочень міг бути забутий [4, с.32]. Крім того, при такій обробці записів легко було підвести підсумки, які були зроблені за день, та які питання необхідно уточнити й перевірити в інших респондентів, а також скласти зразковий план роботи наступного дня.

Кожне повідомлення опитуваного, яким би достовірним воно не здавалося, варто було звіряти з повідомленнями інших респондентів. Чим більше підтверджень отримано під час наступних опитувань, тим більше підстав було довіряти зібраним відомостям. Перевірка отриманих даних за повідомленнями декількох оповідачів - це