обов'язкова частина опитування місцевого населення [4, с.32]. Звичайно, відомості, отримані від місцевих жителів, могли бути підтверджені науковими даними або іншими видами польових досліджень. Але не можна було покидати район, що обстежується, не перевіривши достовірність основних зібраних матеріалів. По закінченні експедиції така перевірка часто виявлялася неможливою.
Розмовляючи навіть із представниками старшого покоління місцевих жителів (від 50 до 80 років), інтерв'юер не міг розраховувати хронологічну глибину, бо активна пам'ять розпочиналась приблизно з 10-літнього віку. Але, розповідаючи про минуле, респондент передавав не тільки те, що пам'ятає сам, але й те, що він чув від своїх батьків, дідів. Відповідно зростала й хронологічна глибина відомостей [7, с.76]. Звичайно, ступінь точності даних при цьому відповідно знижувався, багато деталей залишалися нез'ясованими, але все-таки подібні повідомлення нерідко ставали цінними, оскільки жодним іншим способом одержати їх вже було неможливо.
Якщо інформатор розповідав про події й факти відносно давнього минулого, як зазначають методисти, треба було, спробувати точніше визначити час, до якого вони відносяться. Для цього необхідно було довідатися, на якому році свого життя респондент почув передані йому відомості, а також, який був вік осіб, від яких він це довідався [5, с.82]. Покоління від покоління відокремлювалось в середньому 25-30 років, але могли бути й досить значні коливання (до 30-40 років на покоління). Це означало, що, користуючись таким методом, можна було заглянути в глиб історії не на 50-60, а на 100-150 років.
Відповідно до розроблених правил у 50-60-х роках XX століття, опитування респондентів було найкраще вести вдвох. Можна було вести опитування й одному, але тоді одночасно доводилось запитувати й записувати, обмірковуючи в той же час подальші запитання. Це ускладнювало роботу, викликало небажані паузи, відволікаючи увагу опитуваного. Працюючи вдвох, інтерв'юери розподіляли ролі так: один запитує, інший записує. Краще, якщо для опитування об'єднувалися фахівці з різних тем. Кожний з них опитував респондента зі своєї теми, в той час як інший вів запис [7, с.76].
Дослідники, які розробляли методику опитування, рекомендували, щоб партнери працювали разом тривалий час, бо тоді вони звикали розуміти один одного з півслова, кожен відчував, що встиг записати його товариш, а що ні, де потрібно зупинитися, повторити питання й т.п. Добре спрацьовані партнери збирали не тільки набагато більше матеріалів, але й встигали майже дослівно все записувати.
Але не завжди. Навіть при роботі вдвох, інколи не вдавалось вільно вести запис. У деяких (втім, рідких) випадках процес запису так бентежив респондента, що він або зовсім відмовлявся відповідати на питання, або говорив вкрай скупо й неохоче. У такому випадку доводилося вести опитування без запису, який відновлювався потім по пам'яті негайно після бесіди [4, с.ЗЗ]. Але при цьому обов'язково зазначалось, що запис був зроблений по пам'яті. Прибігати до такого запису треба було лише в крайніх випадках. Неприпустимо було відкладати запис по пам'яті хоча б на один-два дні: в такому випадку не тільки втрачалося багато цікавих деталей, повідомлених опитуваними, але й можливі були перекручування отриманих відомостей.
Ще одне важливе питання, яке враховувалося в методиці 50-60-х років, це знання мови місцевого населення. Бо це важлива умова успішної роботи в експедиції. Але далеко не завжди дослідникові вдавалося вивчити мову заздалегідь, а тим більше освоїти розмовну мову. Тому в етнографічних експедиціях часто користувалися послугами перекладачів [4, с.34]. Вибір перекладача - була досить відповідальною справою. Щоб робота з перекладачем була успішною, до нього висувалися певні вимоги: 1) добрі знання місцевої мови й мови співробітника експедиції (краще, якщо мова місцевого населення є для перекладача рідною); 2) повага місцевих жителів (якщо вони не будуть поважати перекладача, то не будуть ставитися з повагою й до співробітника експедиції, а отже й до його роботи); 3) освіченість, яка гарантувала б добре розуміння завдання своєї роботи й необхідність точного перекладу без «відсебеньок» [6, с. 126].
Як зазначають методисти, дуже важливо було до початку роботи роз'яснити перекладачу завдання експедиції, виклавши хоча б загальні основи знань даної галузі. Чим краще перекладач орієнтувався в предметі дослідження, тим успішніше йшла робота. Особливо варто було наполягати на точності перекладу.
Крім того, велике значення після опитування мала і документаційна робота [2, с.123]. А саме, фіксування запису бесід з інформаторами, анкети, опис різних явищ, малюнки, креслення, викрійки, плани. Бо все це історичні документи, цінність яких згодом зростає все більше. Історикові польові документи говорять не менше, ніж архівні справи. Тому правильне оформлення й складання польових документів (польові зошити, експедиційні щоденники, анкети, графічні матеріали, фотоматеріали й кіноплівки) відігравали і відіграють, навіть, зараз значну роль в їх подальшому вивченні для реконструкції історичних подій та явищ.
Таким чином, методика проведення історико-краєзнавчих експедицій в середині XXстоліття мала свої особливості. Такі експедиції були довгострокові, матеріальна-технічна база була практично відсутня, більшість робіт проводилась без залучення автоматики в порівннянні з сучасними експедиціями. Уніфікованої та загальновизнаної методики як такої не було, а існували розробки окремих дослідників. Саме такі розробки і стали основою сучасної методики проведення історико- краєзнавчих експедицій, яка стає все популярнішою та розповсюдженішою.
Джерела та література
Жданко Т.А., Крупянская Б.Ю., Терентьєва Л.Н. Об организации и методике полевых этнографических исследований II Советская этнография. -1956.
