Храбан не робить переліку прізвищ цих істориків і що вони писали. Він наводить тільки виписку з чималої історичної статті Е. Руліковського «Умань», вміщеної в третьому томі великого видання «Географічний словник Польського королівства», виданого у Варшаві 1882 р. У ній написано, що: «По дарування Калиновському Уманської пустині справді було щедрим і великим, але цей дар зразу, як відомо, був пусткою, він тільки під владною рукою цього ж Калиновського став давати великі достатки. Це ж він зайнявся цивілізацією цього степу, місць до цього заклятих і забутих, розвинув життя в них, заселив і залюднив величезні простори пустих земель. Калиновський вклав також немалі кошти, щоб навезти сюди людей і оселити їх на вибраних місцях. Йому теж належить приписати і перше заснування Умані чи Гумані...» [8, с.4].
Григорій Юхимович рішуче відкидав таку цивілізаторську роль поляків на українських землях, зокрема на Уманщині. У своїй статті він пише: «Ми могли б навести дуже багато відомостей про те, як цей «цивілізатор» не гроші вкладав, а грабував не тільки покріпачене селянство, а навіть і природу Уманщини: вирубував розкішні віковічні ліси, перепалював на попіл (поташ) і вивозив його в Західну Європу, заробляючи на цьому великі кошти» [9, арк.26]. Але не в цьому вбачав завдання свого дослідження історик. На основі архівних документів він, як це і належить справжньому науковцю, прагнув довести, що Уманщина під час передачі її Калиновському була заселеною.
Досліднику вдалося встановити, що протягом 9-10 квітня 1609 р. межі Уманщини оглянула і описала спеціально виділена комісія польського сейму. На підставі цього опису король Сигізмунд ІІІ 19 травня того ж року підписав акт про дарування Уманщини на вічні часи магнатові Калиновському.
Цей акт ніколи ніде не публікувався. Було тільки надруковано уривок з опису комісії меж Уманщини. Г.Ю. Храбану пощастило виявити у Державному архіві в м. Києві повний текст виданого Калиновському королем дарчого документу, в якому зазначалося: «Вона (тобто Уманщина) зі всіма поселеннями лежить за Брацлавом у кільканадцяти милях поміж двома татарськими шляхами Кривошарівським і Удицьким». Далі йде докладний опис природних меж Уманщини з назвами, які й досі існують. Автор задається питанням, як же можна називати Уманщину пустинею, якщо на ній були села? [9, арк.54].
Чи серед тих населених пунктів була тоді й Умань, із знайденого документа дослідник дізнатися не зміг, бо там не було наведено жодної назви. Однак Умань тоді вже беззаперечно існувала, стверджує Григорій Юхимович. Вивчаючи архівні документи за 1545 р., автор натрапив на згадку теперішньої Соколівки (Маньківського району). Історик також встановив, що згідно з переписом 1630 р., в Соколівці було 664 житлових будинки, а в Умані за тим самим переписом було 1064 будинки. Автор знову ж задається питанням, чи можливо, щоб за двадцять років в Умані з нічого виросло понад тисячу жител [9, арк.42].
Тому автор приходить до висновку, що Уманщина з початку XVII століття не була безлюдною пустинею. Розмови про пустиню - документальна фальшивка, вважає Г.Ю. Храбан, випущена з недобросовісною метою довести «цивілізаторську» роль польських магнатів на Україні.
Та попри все подальша історія нашого народу - це історія боротьби. Особливо трагічним виявилося XVII століття, та й не тільки. У статті «Навіки разом», присвяченій 325-річчю возз'єднання України з Росією Г.Ю. Храбан аналізує політичну ситуацію в Європі, що складалася на середину XVII століття, вказує на причини, які спонукали український народ до розв'язання національно-визвольної революції саме в цей час. Важливим є те, що історик не замкнувся на опрацюванні лише на регіональному рівні вказаної наукової проблеми, а глибоко і всебічно проаналізував роль населення нашого краю в загальноукраїнських процесах. Все це робить його одним із найяскравіших представників вітчизняного краєзнавства, інтеграції історії рідного краю в загальноукраїнську та світову історію [10, с.4].
Будучи переконливим комуністом, вірним сином партії, який свято вірив її політику, від якої постраждав, але жодного разу не зрадив, з позиції комуністичної історіографії Г.Ю. Храбан вважав, що возз'єднання України з Росією мало прогресивне значення для подальшого політичного, економічного, культурного розвитку обох народів.
Та й після цієї події в Україні не настав довгоочікуваний мир. У газетній статті «Трагічне 300-річчя» Г.Ю. Храбан розглядає Правобережну Україну як арену політичної боротьби між різними країнами.
Відмічає, що український народ не хотів коритися ні шляхетській Польщі, ні турецько-татарському ярму і не визнавав над собою влади П. Дорошенка. Засуджує польсько-турецький договір 1672 р. про поділ Правобережжя, не сприймає і васальну залежність П. Дорошенка від Туреччини. Підкреслює, що дорогою ціною розплачувався український народ за Дорошенкові зраду. Але найбільша біда прийшла пізніше, коли в серпні 1674 р. турецьке військо разом із гетьманом зрівняло Умань із землею, знищивши всіх його жителів. Далі турецьке військо рушило на схід до Дніпра, на його шляху все піддавалося знищенню і перетворювалося в пустку. До тла згоріли Лисянка, Черкаси [11, с.4].
Протягом десятка років руїни Умані та довколишніх сіл позаростали бур'янами. На облогах татарські пастухи пасли свої череди. У 1683 р. Туреччина зазнала нищівного розгрому від об'єднаних сил ряду держав Західної Європи. Скориставшись цим шляхетська Польща відновила своє панування над Правобережною Україною (отже і над Уманщиною), що тривало
