для польського повстанського війська, що почало битву за місто. Водночас й політичний провід галицьких українців зволікав з повстанням, бо надіявся, що австрійський уряд у Відні добровільно передасть владу українцям згідно з маніфестом цісаря Карла від 16 жовтня 1918 р. 20 жовтня на площі св. Юра у Львові представники Національної ради оголосили своє рішення творити Українську державу. Однак чимало українських політиків бачили її майбутнє в складі австрійської федерації. У зв'язку з цим Паліїв робить невтішний висновок: "Офіційна політика нації спочивала в руках людей австрійської орієнтації" [2, с.27]. Цих галицьких послів "австрійської орієнтації" Д.Паліїв критикує у вищезгаданих споминах.
Другу причину поразки Дмитро Паліїв вбачав у тому, що через свої великі втрати у минулому, легіон УСС був уже заслабий для створення військового центру української революції в Австрії. "Можна сміливо твердити, - зазначає автор, - що на горі Лисоні й під Потуторами У.С.С. втратили майже весь свій актив, зовсім осиротіли... Листопадовий переворот відбувся без стрілецтва, як організації" [2, с.32]. І справді, ешелон УСС прибув з Чернівців до Львова аж 3 - 4 листопада, коли польські бойовики відбили в українців основні стратегічні об'єкти - залізничний вокзал, пошту, летовище. Дмитро Паліїв вважав, що катастрофічного запізнення легіону до Львова, можна було уникнути, якщо б стрілецтво діяло самочинно, без наказу, або й проти наказу (отже революційним шляхом) [4, с.140].
Д.Паліїв робить висновок: Західноукраїнська народна республіка була короткочасним державним об'єднанням, оскільки місцевий політичний провід, який складався головно з інтелігенції, проявив невпевненість і нездатність до соборного державотворення в екстремальних умовах війни [2, с.44]. Він наголошує, що Листопадова національно-демократична революція не мала провідника, який повів би за собою народ до завершення того, що почато так блискуче Першого листопада, Президент Євген Петрушевич і частина Національної ради у переломні листопадові дні була фактично поза революцією, у Відні; не пішов із відступаючим урядом ЗУНр наприкінці листопада й прем'єр Кость Левицький; кілька разів мінялися у листопадові дні й командуючі молодих збройних сил. У зв'язку з цим він зазначав: "За 21 день боїв у Львові було аж трьох командантів армії. Що це означає? Що за мужем, що став би на чолі революції, щойно шукали... Наведені факти стверджують одну трагічну дійсність: не було на Західні й Україні мужа, не було уособлення революції" [5, с.44]. Напевно, важко погодитися із такою категоричністю Д.Палієва, але досвідчені тогочасні галицькі політики-посли і справді були не завжди здатні на кардинальні політичні кроки.
Як уже зазначалося, Д.Паліїв рішуче відстоював соборний шлях державотворення ЗУНР, виступив за її злуку з УНР. Тому, зрозуміло, що його обрали членом делегації Державного секретаріату, яка у грудні 1918 р. їздила у Фастів на попередні переговори про злуку, а також домовилася із Директорією уНр, щоб виділила на команданта Галицької армії досвідченого генерала і начальника штабу. Делегація тоді повернулася з генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком і полковником штабу Євгеном Мишковським, які обійняли ключові посади в Галицькій армії 10 грудня 1918 р. Про поїздку на Наддніпрянщину він пише "Жмут споминів. За генералами" у "Календарі Червоної Калини на 1935 рік" [5, с.40].
Торкаючись питання про державотворчі можливості Галицької армії, він доходить висновку, що її тимчасові перемоги (Вовчухівська операція, Чортківський наступ) пояснювалися ініціативою кількох вищих старшин та енергією стрілецтва за відсутності теоретичних здібностей і практичного досвіду Начальної команди [5, с.40].
Аналізує Д.Паліїв не лише героїчний (осінь 1918 - літо 1919 рр.), але й трагічний етап бойового шляху Галицької армії, коли під тиском переважаючих сил армії польського генерала Ю.Галлера (фактично сил Антанти) вона відступила за Збруч, а невдовзі, охоплена епідемією тифу, підписала договір зі Збройними силами "білої" Росії. У статті "На чисту воду", що була опублікована у львівському "Літописі Червоної Калини" за 1930 р., четар Д.Паліїв як колишній ад'ютант Начального вождя Української галицької армії ген. Мирона Тарнавського намагається проаналізувати суперечливі заходи старшин, щоб вивести УГА "на чисту воду". Цей "вихід" потрібний був УГА після договору з Добрармією ген. Денікіна, який укладено 17 листопада 1919 р. в Одесі. Автор називає цей договір "дивоглядним", бо ж уклала його Начальна команда армії, що боролася за самостійність України, зі стороною, яка цю самостійність повністю заперечувала [6, с.17].
Після поразки визвольних змагань Д.Паліїв поміняв фактично наган на перо. Тож воїн-старшина став одночасно політиком і журналістом. Ці грані його особистості й далі часто перепліталися і важко їх розмежувати. Як відомо, військово-політична журналістика - це вибагливе поле діяльності: не можна бути добрим публіцистом, не будучи обізнаним у деталях політичної гри суспільства, зокрема суспільства підневільної нації, яка шукає щораз нові ходи, щоб прямувати до своєї найвищої мети - досягнення свободи своїй нації. Політична публіцистика, якою так завзято займався Дмитро Паліїв, була широким полем діяльності. Втім, тоді чесний професійний журналіст жив із цієї професії, однак жив дуже бідно і скупо, бо українська преса на рідних землях під Польщею між двома світовими війнами стояла, як засіб заробітку, на одному з найнижчих ступенів. Але публіцистика не була для Дмитра Палієва тільки заробітковою професією: його темперамент, вся його національно-патріотична постава, його безпосередність, нетерпеливість та імпульсивність диктувала