Синявському. "Як порівняти з гімназіями міністерства наросвіти, - ділився своїми враженнями Дмитро Дорошенко з Борисом Грінченком в одному з листів із Катеринослава до Києва, - то безумовно атмосфера тут у десять разів вільніша і симпатичніша. Директор - ліберал і українофіл... Вчителі усі люди поступового напряму... Що до українства, то це, мабуть, одна на всю Росію школа, де його так "толерують". Почати з того, що на коридорах висять портрети українських гетьманів і письменників, малюнки з альбому "Из украинской старины" вид. Марксового і т. п. В учительській лекторії лежать на столі, між іншим, "Рада", "Діло", "Українська хата", "Наша школа"..." [15, XV].
Вже сформований вчений і громадський діяч національно-державницьких поглядів, Дмитро Іванович, звичайно, одразу ж включився у діяльність Катеринославської "Просвіти". Невдовзі він став заступником голови товариства Дмитра Яворницького, організатором і редактором її друкованого органу - двотижневика "Дніпрові хвилі". Просвітяни міста зуміли поширити свою роботу також і серед селянства. Восени 1914 року катеринославську "Просвіту" за "проповідь сепаратизму" було закрито. Проте, на думку Дмитра Івановича, "Просвіти" зробили своє діло - "вони посіяли в душах тисячів людей зерна національної свідомості, і ці люди, коли настав слушнии час, зробилися на місцях організаторами широкого національно- політичного руху, який охопив усю Україну, як тільки впали пута старого режиму" [15, XV!].
Перебуваючи у Катеринославі, Дмитро Іванович займався не тільки педагогічно-просвітницькою діяльністю, а й працював як науковець. У листопаді 1909 року його було затверджено секретарем "Архівної комісії", що мала своїм завданням охорону пам'яток старовини в губернії, збереження та публікацію документальних матеріалів, наукових робіт з історії краю. Праця в Комісії стала для Дмитра Івановича справжньою школою науково-дослідницької роботи, оскільки саме тут він отримав доступ до першоджерел - архівних матеріалів. Результати своїх дослідів Дорошенко опублікував на сторінках редагованого ним офіційного друкованого органу Комісії -"Летописи". Серед інших праць вченого цього періоду - популярна історія Катеринославщини (1913), а також "Повний збірник творів Т. Шевченка". Свою наукову працю Д. Дорошенко продовжив після переїзду влітку 1913 року до Києва. На запрошення М. С. Грушевського він став секретарем "Українського наукового товариства", брав активну участь у редагуванні його видань [15, XVII].
Ще в студентські роки розпочав Дорошенко і свою політичну діяльність, спочатку як член Революційної української партії, а згодом - Товариства українських поступовців. Кращі якості Дмитра Дорошенка як послідовника державницької ідеології яскраво виявилися у конкретному національно-державному будівництві у 1917-1920 роках.
У березні 1917, недавній уповноважений Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, Дорошенко включається до роботи в щойно утвореному на основі ТУП Союзі українських автономістів- федералістів (з червня 1917 - Українська партія соціалістів-федералістів), а вже у квітні включений до складу Української Центральної Ради. 22 квітня цього ж року Дмитро Іванович призначений Тимчасовим урядом на посаду крайового комісара Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора [4, с. 222].
Як зазначають автори „Довідника з історії України", наприкінці серпня 1917 Дорошенку було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з М. Грушевським відмовився від цієї пропозиції. Хоча серед причин цього рішення були і суб'єктивні обставини [2, с. 130-131], важко повністю погодитися із перенесенням загальної оцінки Михайлом Грушевським соціалістів-федералістів на Дмитра Дорошенка. М. Гру- шевський пише: „Мозок української нації, пізніші с.-ф. - „українські кадети", все, що вважало себе одиноко інтелігентним і культурним серед української нації і покликаним до політичного проводу, - зайняло позицію незаінтересованого і ображеного обсерватора зусиль українського суспільства для використання даного політичного моменту в інтересах українського народу" [3, с. 131]. Між тим, Д. Дорошенко включився не лише в конкретну участь в засіданнях УЦР, а й виступив з рефератом „Державне право і федеративні домагання на Україні у перший день засідання Українського національного конгресу та був делегований Конгресом (разом із М. Міхновським та С. Єрастовим на переговори з військовим міністром Тимчасового уряду Росії А. Гучковим [6, с. 139-140]. Так що, на наш погляд, слід дослухатися до власного зізнання Д. Дорошенка: "Це (швидкий перехід М. Грушевського від старих „тупівців" до есерівської і есдеківської молоді - В. Г., О. Ч.) у великій мірі знеохочувало мене до праці в Центральній Раді, до її безконечних нарад і галасливих засідань. Я потроху став відходити від неї, вирішивши, що краще віддатись практичній роботі" [7, №6, с. 136].
Крім того, як політик національно-державницьких переконань, Дмитро Дорошенко дивується, чому не представлені в Центральній Раді праві партії, зокрема Українська Демократично-хліборобська партія. „Дивно було не бачити їх в українському революційному парламенті, адже наші козаки на Полтавщині й більш заможні селяни - то найбільш збережений і твердий з національного погляду елемент" [7, №7-8, с. 141]. Більш того, Дорошенко, як кваліфікований історик-аналітик вважає, що „Будувати нову Україну за допомогою в значній мірі вже здекласованих кругів, що наповняли своїми представниками ряди членів Центр. Ради, і на космополітичній „революційній демократії", що засідала там же як „меншості", я вважав ледве чи здійснимим. Хоч як скептично я ставився до нашого поміщицтва (тому, що походячи з його, добре його знав), але я гадав, що обійтися без цієї культурної,
