на українське минуле в патріотичному дусі. Дорошенко застосував комплексний історіографічний і джерелознавчий аналіз для встановлення авторства „Історії Русів" і прийшов до висновку, що ним був Григорій Полетика. Адже „Окремі риси політичних поглядів і думок, висловлюваних в писаннях Полетики, виступають перед нами зложеними в одну струнку систему, в один суцільний історичний світогляд, коли звернутися до „Исторіи Русовъ". Порівнявши аргументи, звороти, мову всіх цих „записок" з „И. Русовъ", зникають сумніви, що автором і тих і другої була одна й та сама особа, зрозумілою стає й сама мета - дати історію України в освітленню державно-національної ідеології" [6, с. 50]. Така розлога цитата дає нам уявлення про ідейні позиції і наукові методи історіографічного дослідження Д. Дорошенка, які дозволили йому об'єктивно визначити і вірогідність авторства „Історії Русів" і домінуючу історичну концепцію твору.
Дмитро Дорошенко зазначає, що „українська історіографія XIX століття дуже скептично поставилась до гетьманського періода нашої історії... і признала Гетьманщину „спорохнілим деревом", котре само му- сіло завалитись, підточене своїми внутрішніми болячками" [6, с. 43-44]. Історик не ідеалізує Гетьманщину і її старшинську еліту, але закликає до підходу у висвітленні минулого з позицій наукового історизму: „Але неправильно було б і не згідно з наукою судити козацьку старшину XVIII віку з погляду сучасних поняттів, прикладаючи до неї мірку пізніших відносин. Українська історіографія нових часів тим власне й погрішила проти історично-наукової правди, що ігнорувала або маловажила і оборону козацькою старшиною української автономії, і береження нею національно-історичної традиції..." [6, с. 44]. Так само критикує Д. Дорошенко історичну концепцію Михайла Грушевського, у якого „державницькі устремління стоять на другому плані супроти устремлінь народних мас досягти максимуму задоволення своїх соціально-економічних інтересів" [6, с. 130]. На його думку, „в приложенні до напрямкових ідей української національної політики „Історія України-Руси" якраз і не могла відіграти скільки-небудь провідної ролі власне через брак у їй визнання ваги своєї державності" [6, с. 130]. Незважаючи на позитивізм і народництво М. Грушевського, нам важко цілком погодитися з такою оцінкою Д. Дорошенком „Історії України-Руси , яка є не лише фундаментальним науковим звершенням, а й створила глибоке ідейно-теоретичне підґрунтя власне української національної ідеї, відповідно, й державницької ідеї.
На противагу народницькій історіографії Дмитро Дорошенко високо оцінює дослідження В'ячеслава Липинського "Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст.", яке, на думку Д. Дорошенка, перейняте "тим духом свідомості й ясності національно-державних стремлінь українських, якого так бракувало новій українській історіографії, що розвивалась від часів Костомарова й Антоновича під впливом трьох чинників: "ідеології державності російської, ідеології державності польської і національно-культурної і недержавної ідеології української" [6, с. 211-212]. Разом з тим, зберігаючи стрункість своєї історичної концепції, Дорошенко прослідковує тяглість української національно-історичної традиції від давнини до ХХ століття і дає урок історикам і політикам: „Одже тепер, коли воскресла знову ідея самостійної української держави і навіть на короткий час була здійснилася в 1918 році, - як що хто хоче нав'язати до нових часів перервану історичну традицію, то мусить звернутись таки до українських патріотів кінця XVIII й початку XIX століття, що зберегли нам пам'ять про славну старовину й саму думку про українців, як про народ „вільний і нікому непідлеглий" [6, с. 45].
Взагалі, праця Дмитра Дорошенка „Огляд української історіографії", попри всі її недоліки, зумовлені, як визнавав автор, переважно браком джерел і відсутністю нормальних умов для праці [15, ХХVlI], отримала високу оцінку фахівців як така, де „по-суті, вперше українська історіографія виокремлювалася з контексту російської та польської історичної науки, давалася наукова періодизація її розвитку від найдавніших часів до початку XX ст. [9, с. 276-277], де, зрештою, повною мірою виявилася методологічна оснащеність, багатство історичного й історіографічного інструментарію історика.
Отже, не прикрашуючи історичну постать Дмитра Івановича Дорошенка, деякі оцінки подій, які, безумовно і природно, мають суб'єктивний характер, ми цілком поділяємо думку, що він „був історик з Божої ласки" [12]. Виховання у високій любові до рідного краю і відчуття зв'язку поколінь, непересічний талант науковця, величезна ерудиція і працездатність в історичному пошуку - ці особисті якості Дмитра Дорошенка зумовили формування його національно-державницького світогляду та проявилися у його блискучих лекціях, публіцистиці, класичних наукових працях і активній політичній позиції. Він мав великий вплив на національно-громадське життя та наукове середовище у першій половині ХХ століття. „Ледве-чи хто з сучасників Дорошенка був більше покликаний завершити те велике діло, яке було основним завданням тогочасної української історіографії й якого вона не могла виконати в умовах поневоленої Батьківщини" [12].
Видатний історик і політик Дмитро Дорошенко за багатством і цінністю своєї історичної спадщини, за глибиною обґрунтування завжди актуальної національно-державницької концепції вітчизняної історії і сьогодні по праву займає одне з провідних місць у вітчизняній політичній історії та історичній науці.
Джерела та література
Винар Л. Дмитро Дорошенко - видатний дослідник української історіографії та бібліографії // Український історик.
1982-1983. - №3/4 (75/76). - С. 44-58.
Гамрецький Ю.М. Про „Спомини" Д. І. Дорошенка // Український історичний журнал. - 1992. - №6. - С. 130-131.
Грушевський М.С. Спомини // Київ. - 1989. - № 8. - С. 128-135.
Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед.
