Як зазначають біографи Д. Дорошенка, після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського він повернувся з Галичини до Києва. Оскільки для Дорошенка-політика принциповим і першочерговим було питання не форми державного устрою, а засобів утвердження самостійності і соборності держави, то він неодноразово виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між П. Скоропадським і національно-демократичними силами задля вироблення умов формування українського уряду на широкій національній основі.

Чітка державницька позиція Д. Дорошенка як Міністра закордонних справ Української держави немало посприяла визнанню України в світі. Вже у 1918 р. він здійснив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти в Берні. У період керівництва ним зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та українські консульства за кордоном і зарубіжних держав у Києві. У липні-серпні 1918 за активної участі Д. Дорошенка відбулася ратифікація Берестейського миру і країнами Четверного союзу. Міністр закордонних справ ще раз проявив послідовність у відстоюванні соборності і державності України у середині серпня 1918, коли у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала Сулькевича у Криму, намітив низку заходів з економічної блокади півострова. Після реалізації частини з цих заходів кримська проросійська влада пішла на переговори щодо форми державного об'єднання України [4, с. 222].

Загалом напружена державна та громадсько-політична практична діяльність Д. І. Дорошенка у складний і суперечливий період боротьби за українську державність у 1917-1918 роках заслуговує на особливу увагу й має стати предметом окремого дослідження. „Проте, - як справедливо зазначають Ю. Пінчук і Л. Гриневич, - маємо підстави вже тут зазначити, що в той нелегкий період в силу своїх політичних переконань всі свої знання, ум, талант Дорошенко віддавав справедливій та великій справі відродження української держави" [15, XVm].

Після падіння Гетьманату Дмитро Дорошенко працює приват-доцентом Кам'янець-Подільського державного українського університету. З 1920 перебував у еміграції. Цього ж року Дмитро Іванович разом з В'ячеславом Липинським, Сергієм Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів - Українського союзу хліборобів-державників. Таким чином, можна констатувати, що еволюція політичних поглядів Дмитра Дорошенка логічно завершилася відповідно до його світоглядних переконань. З цього часу його основною діяльністю стає науковий пошук у царині вітчизняної історії, де національно-державницькі погляди вченого виявилися найбільш повно і яскраво.

Найбільш плідний період - 1921 року і до кінця свого життєвого шляху (1951 р.) - припадає в творчій долі Дмитра Івановича Дорошенка - на роботу за посадою професора кафедри історії Українського вільного університету (УВУ) у Відні, Празі та Мюнхені. Дійсний член НТШ (з 1923 р.), директор Українського наукового інститут у Берліні (1926-31), професор Карлового університету в Празі (1926-36), професор кафедри історії церкви Православного Богословського факультету Варшавського університету (1936-39) [11, с. 583-584], Дорошенко вже до Другої світової війни стає одним із провідних вчених-істориків та організаторів української історичної науки. Слід відзначити, що у трагічні роки війни знадобилися не лише організаторські, а й людські якості Дмитра Івановича. Саме на його запрошення, рятуючи своє життя, виїхали з Києва для роботи в УВУ, який мав соборний український характер, відомі історики Н. Полонська- Василенко, О. Оглоблин, Л. Онишкевич та ін. [17, LXXlI]. Після війни Дорошенко, як визнаний вчений, стає президентом Української Вільної Академії Наук у Мюнхені (1945-51).

Саме на вимушений період еміграції припадає більшість наукових творів з історії та історіографії України, історії української культури і церкви, біографістики тощо, яких у його доробку налічується близько тисячі (!) [11, с. 584]. Головні праці Дмитра Дорошенка: „Слов'янський світ у його минулому й сучасному", „Огляд української історіографії" (1923), „Спогади про недавнє минуле 1914-20" (1923-24), „Історія України 1917-23" (1930, 1932), „Нарис історії України" (1932-33), „Православна Церква в минулому і сучасному житті українського народу" (1940), монографії про М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, гетьмана П. Дорошенка та ін. стали цінним внеском у скарбницю вітчизняної історичної думки. На них вчилися і продовжують вчитися покоління українських істориків, починаючи від його учня, одного з провідних істориків національно-державницької школи, професора Б. Крупницького, який вважав Д. Дорошенка своїм „духовним батьком" [18, с. 28], і до сьогодення. Це закономірно і актуально в умовах сучасного українського державотворення, адже, як відзначав О. Оглоблин „Спадкоємець кращих традицій української історіографії ХІХ-ХХ в.в., Дорошенко перший з українських істориків дав науковий огляд історії України від найдавніших часів і до наших днів не тільки як процесу історичного розвитку українського народу, але і як процесу розвитку української державності" (Підкреслено нами. - В.Г., О.Ч.) [11, с. 583-584].

Як показує аналіз життя і творчості вченого, з усвідомлення причетності до історії свого славного роду