Стара народницька схема української історії найбільш яскраво і явно наповнилася новим і багатим змістом, коли під пером видатного історика з'явився досить осяжний нарис історії України від найдавніших часів до національно-визвольної революції 1917 року, зроблений на багатій джерельній основі і втілений у чітку наукову форму. Історія державності України для Дмитра Дорошенка починалася не з Хмельниччини і закінчувалася не на ліквідації Гетьманщини та Запорозької Січі. Вже розглядаючи питання походження Русі і ролі варягів у становленні її державності, вчений чітко визначає етнічну належність цього утворення: „Так постала у Київі українсько-руська держава" [8, с. 41]. Відповідно Галицько-Волинське князівство він характеризує як другу велику державу на українській землі, збудовану українськими руками [8, с. 94]. Навіть за правління литовських князів, як аргументовано доводить Д. Дорошенко, „столиця Вільно в Х в. була властиво столицею не литовської, а литовсько-руської держави" [8, с. 104]. Тобто, на відміну від деяких сучасних українських політиків і вчених мужів, історик Дорошенко виявляє ті існуючі ознаки української державності, іноді латентної, які існували протягом століть: і в княжі, і в козацькі часи, і в ХХ ст. Навіть в історії ХІХ ст. століттях, там, де інші сумнівалися у питанні чи державним є український народ, він бачив не лише потік національно-культурного розвитку, етнографічну стихію, а широку й повноводну течію економічного, політичного й культурного життя великого народу, який є носієм ідеї природного права нації на самовизначення.

Характерно, що навіть після поразки українських державницьких змагань 1917-1920 рр., коли в широких колах національно-свідомого українства панували настрої розгубленості і розпачу, Дорошенко як глибокий історик і досвідчений політик, бачить здобутки революції і державницькі перспективи України. Він переконаний: „Велика національна катастрофа 1919-1920 років, гіркий жаль за невикористаними можливостями, за втраченою самостійністю, тяжкий біль і розчарування ще більше укріпили українське національне почуття, а ідею самостійної незалежної української держави зробили ідеалом і життєвим заповітом" [8, с. 14].

Як відзначено у сучасному підручнику з української історіографії, особливість цієї праці Дмитра Дорошенка полягала в тому, що, на відміну від більшості праць радянських авторів, „вона була максимально наближеною за стилем і структурою викладу матеріалу до тогочасних праць західних істориків" [9, с. 276]. Історичний вишкіл вченого і вимоги часу виявилися в тому, що кожен розділ „Нарису" розпочинався з короткого, але змістовного огляду історичних джерел та здобутків історіографії відповідної теми. В цілому за науково-теоретичним значенням „Нарис історії України" випередив свою історичну епоху, що дає підстави погодитися з його високою оцінкою О. Оглоблиним: „Українська історіографія має повне право вважати цей твір Дмитра Дорошенка за одне з великих своїх досягнень, значення якого далеко виходить за межі його доби" [12, с. 28].

Класичним зразком аналітичних історичних мемуарів є праця Д. Дорошенка „Мої спогади про недавнє минуле. 1914-20". Як відзначає фахівець з історіографії Я. Калакура, Дмитро Дорошенко „...один з перших створив аналітичні спомини про події періоду Першої світової війни та Української революції, у яких виклав своє бачення історії цих років" [9, с. 276]. У „Спогадах" автор уникає розлогих теоретичних міркувань, надаючи першочергову увагу конкретним подіям і їх обставинам, зокрема, під час свого перебування в Чернігові. Проте і в цій роботі історик знаходить місце для справедливої критики політики Центральної Ради, передусім у питаннях військового будівництва, засуджує вузько класову та особисту, як до конкурента на владу, упередженість лідерів УЦР щодо генерала П. Скоропадського, навмисну дискредитацію його військового формування. Дорошенко, як далекоглядний політик-державник виступає за залучення до національно-державної роботи і вважає також помилковим нехтування „дуже цікавого національного руху серед українських мас" - Українського вільного козацтва [7, №1, с. 138].

Чи не найбільш показовим зразком державницьких переконань Дмитра Івановича є його досить ося- жний „Огляд української історіографії", в основу якого професором покладено конспект його лекційного курсу, прочитаного в УВУ. Характерно, що у підзаголовку видання значиться „Державна школа: Історія. Політологія. Право." У листі в УВУ від 19 січня 1921 р. Дмитро Іванович подав концепцію свого майбутнього курсу з історіографії: "... це не мав би бути зовсім сухий виказ виданнів і дат, іменнів, я мав на увазі паралельно вияснити розвиток національної самосвідомості, що справді йшла на Україні в парі із пізнанням свого минулого і піддержання ним історичних традицій" [15, ХХ]. Тобто і в історіографічних студіях, як і у власне історичних, вчений знаходить місце для про слідкування національно-державницької лінії. Загальний державницький концептуальний підхід, застосований Д. Дорошенком для аналізу української історії та вітчизняного історіографічного надбання підтверджується на прикладі окремих об'єктів дослідження. Одним із таких об'єктів є твір виразного державницького звучання „Історія Русів", твір, який мав великий вплив на формування суспільних поглядів