своїх матеріалістичних принципів, К.Маркс і Ф.Енґельс твердили, що мораль, релігія, метафізика й інші види ідеології та відповідні їм форми свідомості втрачають вигляд самостійності. У них немає історії, у них немає розвитку: люди, розвиваючи матеріальне виробництво і матеріальне спілкування, змінюють разом із цією своєю діяльністю також мислення і його продукти. Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість10. Слід зауважити, що розгляд поняття «ідеологія» з матеріалістичного погляду набув однобічного вигляду, що в подальшому сприяло перетворенню комуністичної ідеології на догму. Натомість численні дослідження сучасних учених свідчать про значно ширшу й глибшу сутність даного поняття.
Ідеологія - поняття, із допомогою якого традиційно позначається сукупність ідей, міфів, переказів, політичних гасел, програмних документів партій, філософських концепцій. Не являючись релігійною по суті, ідеологія випливає з певним чином пізнаної або «сконструйованої» реальності, орієнтована на людські практичні інтереси і має за мету маніпулювання та управління людьми шляхом дії на їх свідомість. Ядром ідеології виступає низка ідей, пов'язаних із питаннями захоплення, утримання і використання політичної влади суб'єктами політики.
К.Гірц у своїй праці «Інтерпретація культур» розглядає поняття «ідеологія» як систему взаємопов'язаних тверджень, теорій і цілей, що становлять певну суспільно-політичну програму. Важливість ідеології, серед іншого, полягає в її здатності підтримувати індивіда (чи групу) в умовах хронічного напруження та згуртуванні соціальної групи чи класу у критичних ситуаціях11. Об'єднуючи й консолідуючи націю, ідеологія робить її монолітнішою та цілеспрямованішою у процесі досягнення життєво важливих цілей. Отже, ідеологія є неодмінною ознакою конструктивної та ефективної державно-політичної системи.
Поняття «ідеологія» має чимало формулювань. У загальному вступі до «Історії ідеологій», опублікованій під керівництвом Ф.Шатле, пропонується таке визначення: «Ідеологією вважається внутрішньо більш-менш зв'язана система образів, ідей, етичних принципів, загальнозначимих уявлень, а також колективних поривів, релігійних ритуалів, поріднених структур, технічних прийомів у забезпеченні виживання (та еволюції), виразів, які прийнято називати художніми, містичними, філософськими висловлюваннями, форм організації влади, інститутів і формулювань завдань, що вимагають вирішення, а також сил, котрі ці завдання виконують. Це система, яка має на меті регуляцію відносин усередині певного колективу, народу, нації, держави»12.
Спробу простежити динаміку ідеологічного змісту у процесі історичного розвитку здійснив К.Мангайм. На його думку, уперше ідеології у даному розумінні з'являються і стають домінуючими у той час, коли певна політична система починає звільнятися від безпосередньої влади успадкованих традицій, диктату релігійно-філософських канонів, з одного боку, і від прийнятих на віру настанов традиційного моралізму - з іншого13. К.Мангайм дійшов висновку, що деформування реальної дійсності присутнє на всіх етапах становлення і функціонування ідеології. Відповідно, жодна із соціальних груп не володіє об'єктивною істиною, хоча такої істини ідеологія у собі й не містить. Ідеологічний процес не приводить до очищення людського знання від помилок, а тому критерії істинності чи неправдивості його не стосуються. Він, зазвичай, відбувається в умовах «вульгарної боротьби інтересів» у суспільстві й спрямовується на досягнення певної мети14. Істина ж, згідно із твердженням ученого, - це атрибут об'єкта, і вона не залежить від форм залучення цього об'єкта в пізнавальні процедури: істина представлена реальним процесом знання. К.Мангайм відкинув Марксове ототожнення ідеології з фальшивою свідомістю й зробив наголос на функціях ідеології, її намаганні захистити існуючий лад15.
Осмислюючи історичний процес і моделюючи філософію історії, М.О.Бердяєв (1874-1948 рр.) зазначав, що під час грандіозних історичних переломів і формування нових історичних епох суттєво змінюється і темп історичного розвитку. Особливо це стосується XX ст., коли цей темп стає все більш катастрофічним. Цілісна, стабільна історична епоха, на думку мислителя, не сприяє історичному пізнанню. Необхідно, щоб відбулося розщеплення, роздвоєння в історичному житті та людській свідомості для того, щоб з'явилася можливість протиставлення історичного об'єкта та суб'єкта. Необхідно, щоб почалася рефлексія, задля того, щоби розпочалося історичне пізнання, яке дає підстави для побудови філософії історії16. Відтак, слід припустити, що філософія історії виступає одною із засадничих наук для всебічного й ґрунтовного осмислення як історичного процесу загалом, так і поняття «ідеологія» зокрема.
Сутність ідеології можливо встановити у процесі реконструкції ідеологічного архетипу. При цьому звернення до архетипу ідеології є важливим засобом відтворення первісних ідеологічних основ.
Сам термін «архетип», зазвичай, уживається в юнґівському трактуванні17. Архетипи у К. Ґ. Юнґа (1875-1961 рр.) виступають як проформи людської поведінки та мислення, що мають вигляд певних системних установок і реакцій, котрі визначають ціннісні орієнтації індивіда і суспільства. Відтворення архетипів означає усвідомлене звернення до міфологічних образів, міфологічної тематики та до психологічних структур, що поклали початок людській духовності.
Подібно до того, як сфера духовності в поєднанні з міфами збагачує внутрішнє «я» людини, суспільство, розвиваючи свої міфи, підсилюється завдяки здоровим і багатим шарам людського духу. Однак тут криється певна небезпека, оскільки зосередженість на успадкованих міфах відволікає свідомість від сучасного світу, закріплює архаїчні, непридатні для сучасного життя почуття та образ мислення. З огляду на це, К.Ґ. Юнґ твердив про необхідність діалогу, а не схильність до чогось одного, внутрішнього чи зовнішнього; діалог цей здійснюється через символічні форми, котрі в безперервній взаємодії походять від безсвідомого й осмислюються свідомістю18.
З'ясувавши біологічні, навіть генетичні особливості такого глибинного рівня психіки, як колективне несвідоме, К.Ґ. Юнґ робить закономірне припущення про схильність кожного народу до продукування специфічної, властивої лише йому ідеології,
