Традиційно провідною ідеологічною формою вважається політична, яка частіше окреслюється як політична ідеологія. У цій формі найбільш чітко проглядається як структура ідеології взагалі, так і всіх інших ідеологічних форм - економічної, правової, моральної, естетичної, релігійної тощо. Творення будь-якої політичної ідеології конструктивної, гуманної спрямованості наштовхується на складну методологічну вимогу - об'єднати різноманітне у цілісність. Якщо й припустити домінування в ідеології певної доктрини, ідеї, постулату, то хіба що постулату «науково-дослідницької толерантності» з метою творення умов для розвитку ідеологій, що являють собою зразки взаємодії різних, але не взаємовиключних цінностей.

Методологічна вимога наукової толерантності відкриває широкі можливості пізнання і перетворення політичної реальності (реалізації спроможності людського розуму охопити реальність не з однієї пізнавальної позиції (одномірний підхід), а з різних (багатомірний) тощо). Тоді будь-який вид розвитку - економічний, політичний, духовний - можна осягнути як безперервний процес, як діалог культур і способів життя, як порівняння різних систем оцінки й прогнозового бачення майбутнього, як складну взаємодію, де суперечності переборюються різними способами, навіть через взаємознищення. А це дає привід для нового розуміння глобальних і регіональних проблем, для пошуку нових методів і способів їх розв'язання.

Досить цінними для формування методології наукового дослідження є ідеї П.Д.Юркевича (1826-1874 рр.), який, розглянувши у праці «Історія філософії права» історичний і філософський (теоретичний) методи, висловив застереження щодо однобічності першого, оскільки у процесі опрацювання науки лише за історичним методом виникає шкідлива звичка усвідомлювати тільки мінливий бік фактів. А відтак, з'являється схильність до переконання, що всі політико-правові чинники мають нестабільний характер. Це лише посилює суб'єктивність сприйняття явищ. Цим вадам історичного методу протидіє філософський або теоретичний методи. Це метод принципів, сутностей, незмінних норм, усвідомлення того, що є і чого не може бути. Історичному методу властива різноманітність, теоретичному - одноманітність і сталість29.

У сучасній науці отримала визнання багаторівнева концепція методологічного знання, згідно з якою методи наукового пізнання за мірою сукупності та сферою дії поділені на чотири основні групи: філософські (діалектичний, феноменологічний, герменевтичний), загальнонаукові (системний, структурнофункціональний підходи, формально-логічний, порівняльно-історичний тощо), спеціально наукові, котрі являють собою сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що використовуються в окремих галузях науки, і дисциплінарні методи, тобто системи прийомів, які застосовуються у тій чи іншій дисципліні, що входить до будь-якої галузі науки або виникає на межі окремих наук30.

На думку І.Д.Ковальченка, визначальна роль у науково-дослідницькій діяльності належить таким загальнонауковим методам, як сходження від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного. Прирівнявши їх до історичного та логічного, цей учений виділив і менш фундаментальні, згідно з його твердженням: індукція та дедукція, аналіз і синтез, опис і вимір, статичний і динамічний методи тощо. Останні він розглядав як конкретні засоби практичної реалізації перших31.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є історизм та об'єктивність, що у сукупності з відповідними методами становить методологічне підґрунтя. Відповідно до принципу історизму, процеси розвитку об'єктивного світу мають розглядатися в тому вимірі, в якому вони відбувалися в дійсності, тобто історизм збігається з науковою об'єктивністю, виключає будь-які спотворення історичної науки. Об'єктивність - принцип підходу до характеристики, аналізу будь-якого явища, історичного факту з позицій об'єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних чи інших класифікацій. Цей принцип вимагає від історика дослідження подій, фактів тільки на підставі наукового підходу і зіставлення кількох аналогічних фактів, адже, зіставляючи різні факти, історик має можливість розширити свої знання з досліджуваного питання і з найбільшою вірогідністю об'єктивно підійти до його оцінки32. Відповідним чином методологія наукового дослідження зобов'язує історика використовувати різноманітні методи й принципи для більш ґрунтовного, об'єктивного та достовірного викладу.

Важливим аспектом формування наукової методології даної теми є обґрунтування методологічного принципу історизму як вимоги розглядати кожну літературну пам'ятку у сукупності всіх історичних обставин того часу, з'ясовувати, чиї ідеологічні й естетичні вподобання вона відбиває. Адже кожен автор чи письменник, як новітній, так і стародавній (навіть якщо він цього й не усвідомлює) буває носієм тих чи інших понять та ідеологій свого часу33.

У процесі творення різного роду ідеологем зазвичай переплітаються колективні інтереси, вузькогрупові ситуативні прагнення, усвідомлення сучасного та сподівання майбутнього. Зрозуміло, що вона не піддається випробуванню на істинність або хибність суто логічними методами, у будь-якому разі, на рівні штучно-лабораторних методів перевірки. Лабораторією ідеології є реальний історичний процес. Будучи виразником групового інтересу й усього того, що з ним органічно пов'язане, ідеологія тим ближче до істини, чим точніше виражає весь комплекс суспільних потреб, інтересів і суперечностей, не перестаючи при цьому віддавати першість інтересам свого суб'єкта. А для цього вона має набути такого вигляду, якого потребує саме ця група, і саме у цій історичній ситуації. Сама ж група може перебувати в різних точках своєї історичної еволюції. Вона може бути лише групою спільного соціального стану, але не усвідомлювати його справжнього стану,