Досить важливим є застереження, котре висловив відомий сучасний український історик В.А.Потульницький. Воно полягає в тому, що об'єктивна історична наука приймає й неупереджено досліджує всі гіпотези та моделі умовно; лише ті пропозиції, котрі доведені повністю, входять до наукового доробку. При цьому наука покликана деміфологізувати національну самосвідомість, оскільки історичне пізнання постає в діалектичному змаганні міфу («метафізична історія») з логікою («когнітивна історія»). Одне з основних завдань історика полягає в тому, щоб аналітично деміфологізувати архетипи міфу, а також породжені ним пересуди й табу, котрі, будучи так само, як і міф, ірраціональними, «не потребують доказу» на думку своїх творців36.

Згідно із твердженням Н.М.Яковенко, із кінця XIX ст. і донині існує історіографічне функціонування щонайменше шести-семи своєрідних формулміфем, що разом витворюють цілісний український національний міф. Упродовж середини - другої половини XX ст., а особливо в останні роки, частина згаданих формул-міфем, адаптуючись до нових політичних і соціальних реалій, обростала модифікованими варіаціями, новими векторами зацікавлення, несподіваними нюансами тощо. Простеження інтелектуальної генеалогії та внутрішніх пружин кожної з таких мутацій є вдячною дослідницькою проблемою саме завдяки тому, що історична наука в Україні завжди була (і досі є) чимось більшим, ніж пізнавальна дисципліна, а цікавість до українського минулого коріниться у квазіісторичній площині. Для освіченого загалу йдеться не про факт історії як такий, а про те, що ним засвідчується expressis verbis існування України всупереч усім (реальним чи уявним) ворожим силам. Відтак, модифікація тієї чи іншої формули-міфеми сигналізує про невербалізовані, ба навіть неусвідомлювані зміни у відчутті власної «українськості», що дає дослідникові унікальний матеріал для вивчення латентних проявів національного самовираження, особливо в радянські часи, коли, здавалося б, тоталітарна машина обробки умів його цілком розчавила. Характерним прикладом може послужити блискавичне, справді тріумфальне поширення заявленої на початку «перестройки» Я.Дашкевичем тези про Україну як цивілізаційне пограниччя «між Сходом і Заходом»37.

Серед формул-міфем, що нині на рівні аксіом функціонують і в історіографії, і у публіцистичних ретрансляціях, і у свідомості пересічного освіченого українця, зазначено переконання, що нібито українці різних регіонів, починаючи з часів Київської Русі, завжди усвідомлювали свою етнічну спільність, а, відтак, безперервно тяжіли до «возз'єднання» тих чи інших територіальних одиниць, котрі впродовж ХІ(!) - XIV ст. опинилися у складі кількох сусідніх держав. Генетично міфема безперервного тяжіння до «возз'єднання» визначена паростю одного з головних елементів конструювання національної ідентичності - міфу про спільність етнічного походження як основи відчуття культурної співпричетності, спільної долі і - ширше - певного колективного «я» нації. Його оформлення розпочалося ще наприкінці XVI - на початку XVII ст., але новітнє формулювання найповніше подане у фундаментальній «Історії України-Руси» М.С.Грушевського38.

Дослідження ідеології з допомогою одних лише логічних методів є неможливим. Лабораторією ідеології є реальний історичний процес. При цьому досить важливим напрямком є дослідження ідейних витоків тоталітарних ідеологій, як таких, що справили визначний негативний вплив на історію людства у ХХ ст. Серед дослідників, які приділяли цьому аспекту увагу, значне місце належить британському філософові К.Р.Попперу (1902-1994 рр.), який, до того ж, запропонував своєрідну доктрину єдності наукового методу. Остання полягала в тому, що всі теоретичні або узагальнюючі науки використовують однакову методологію, без огляду на те, чи вони є природничими або соціальними науками. Її суть полягає у застосуванні дедуктивних причинних пояснень і в перевірці їх (способом передрікань), що також називають гіпотетико-дедуктивним методом чи, частіше, методом гіпотез.

У праці «Злиденність історицизму» К.Р.Поппер піддав критиці методологію голізму, що у соціальних науках породила намагання пояснювати історичні події та соціальне життя шляхом використання інтуїтивного проникнення у цілості - в «ідеї» (у розумінні Платона), «духи епохи», «духи націй» тощо39. К.Р.Поппер визнавав той факт, що всі суспільні групи мають свої традиції, інституції, обряди40. Згідно ж із принципами історицизму, слід вивчати насамперед історію суспільної групи, її традиції та інституції задля її розуміння й пояснення, а також для передбачення перспектив її майбутнього розвитку.

К.Р.Поппер заперечував намагання розглядати суспільство як органічну цілісність, що було методологічною підосновою соціальної філософії, у межах якої була розроблена голістична соціальна інженерія - тобто твердження, що лише реформування всього суспільства як цілого має бути метою соціальної реформи. К.Р.Поппер відкидав можливість такої реформи, виходячи винятково з її методологічної немічності: той, хто ставить перед собою мету перемоделювати все суспільство відповідно до заздалегідь розробленого проекту, не бачить, що і сам дослідник (його свідомість) стає об'єктом такого перемоделювання, а якщо так, то не залишається будь-якої можливості об'єктивно визначити, чи результат реформи дійсно збігається з її задумом. Відтак, у результаті «голістичної реформи» свідомість людей модифікується в напрямку прийняття системи, якою б вона не була. І оскільки контроль за проведенням реформи має бути в руках «групи інженерів», а ті, хто не піддається модифікації, мають бути, зрештою, знищені (аби не заважали реформі), то не залишається жодного незалежного спостерігача, свідомість якого не була б