змодифікована, і який міг би об'єктивно оцінити наслідки реформи. Цій голістичній інженерії К.Р.Поппер протиставляє свою «почастинну соціальну інженерію». Суть її полягає не в тому, що забороняється будь-яка широкомасштабна реформа (яка включає одночасну зміну всіх аспектів суспільства), а в тому, що чітко виокремлюються аспекти реформи, аби можливо було її тримати під контролем. Хоч, зрештою, останньою інстанцією, що має виконувати функцію контролера, є збереження вільної дискусії - свідомості, вільної від контролю з боку «групи інженерів», які ставлять за мету перемоделювати свідомість. Іншими словами, ідеться про небезпеку ствердження єдиної, обов'язкової у суспільстві ідеології, яка б виключала вільну дискусію. Утопічність голістичної соціальної інженерії полягає в тому, що вона не знає, що робить. Вона не здатна контролювати результат реформи, бо реформа передбачає зміну свідомості всіх включених в експеримент. Власне, такий експеримент було здійснено німецькими націонал-соціалізмом і російськими більшовиками (усі, хто міг би сказати людям, що вони «хворі», були або знищені або ізольовані)41.
Твердження про те, що історія рухається за наперед визначеною канвою, К.Р.Поппер називав «історицизмом». У своїй праці «Відкрите суспільство та його вороги» під окресленням «історицизму» вчений об'єднував усі течії, що виходили з можливості пізнати «об'єктивні та незмінні закони історії». Історицизм, за К.Р.Поппером, бере за основу політики науку про досліджувані ним певні тенденції суспільного розвитку. Цим самим він прагнув продемонструвати нездатність «наукового передбачення» та претензії на пізнання «об'єктивних законів історії», з якими виступали всі тоталітарні режими42. Однак іноді це прагнення заводить британського філософа надто далеко. Попередниками тоталітарної ідеології в нього виступили Гесіод із його «ідеєю загального шляху, або тенденцією історичного розвитку»; Геракліт із його незмінним «законом передумови»; Платон - «перший політичний ідеолог, що мислив згідно з класовою термінологією»; Аристотель - прихильник «аристократичного феодалізму»; Геґель, філософія якого з притаманним їй «поклонінням перед державою, історією і нацією, як «зв'язком між Платоном і сучасною формою тоталітаризму», є нічим іншим, як «концепцією нового племінного духу, або тоталітаризму»; і, нарешті, К.Маркс із його соціологічним детермінізмом. Відповідно, виникає закономірне питання, - якщо справа полягає лише у прагненні історицистів «пізнати об'єктивні тенденції» розвитку історії, то чому серед них немає, скажімо, М.Вебера, Е.Дюркгайма та інших відомих учених, які не менше, ніж зазначені мислителі, прагнули пізнати «об'єктивні тенденції» суспільного розвитку. Якщо ж К.Р.Поппер узагалі заперечував можливість пізнання об'єктивних тенденцій розвитку суспільства, то незрозуміло, на чому ґрунтується власний метод «соціальної інженерії». Деякою мірою його позицію можна пояснити тим, що книга «Відкрите суспільство та його вороги» писалася в роки Другої світової війни, унаслідок чого, як зазначав сам автор у передмові до другого видання, «багато з критичних суджень були більш емоційними та різкими, ніж це є насправді»43. Критикуючи історицизм, К.Р.Поппер прагнув виявити способи мислення, котрі лежать в основі тоталітарних ідеологій. Суспільства, де існують такі ідеології, він називав «закритими». їм він протиставляв «відкрите» суспільство, де владні структури не встановлюють критеріїв «правильного» мислення, натомість існують умови для діалогу різних ідей, взаємної критики та плюралізму думок.
Слід зауважити, що погляд К.Р.Поппера на методологію суспільних наук, що виходить із прийняття тези про єдність методів, котрі застосовуються у природничих і суспільних науках, було піддано критиці з боку П.Вінча44, який убачав головну помилку К.Р.Поппера у відсутності чіткого усвідомлення взаємодії цінностей і наукових концепцій у суспільних науках (на відміну від їх взаємодії у природничих науках). Також необхідно підкреслити, що при всій своїй вагомості погляди британського філософа в даний час, на відміну від першої половини XX ст., уже не мають тієї актуальності й адекватності.
Досить важливою методологічною настановою даного дослідження є зауваження К.Гірца стосовно того, що ідеологія наводить мости між реальним і бажаним станом справ, гарантуючи виконання соціальних ролей, від яких в іншому випадку відмовилися б через відчай або апатію. «Солідаристським поясненням» називають здатність ідеології цементувати соціальну групу або клас45.
Для осягнення сутності української національної ідеології важливим є завдання характеристики українського національного характеру. Із цієї перспективи доволі цінним є дослідження Д.І.Чижевського (1894-1977 рр.), який зауважував, що протягом віків народний світогляд не залишається незмінним. І впливи чужих культур, і значні зміни у власному житті - усе це накладає свій відбиток на народну психіку. Народний світогляд є, таким чином, поєднанням певних надісторичних та історичних елементів. При цьому історично зумовлені елементи легше піддаються зміні, ніж зумовлені певним психічним укладом нації46. Але і ті, і інші накладають свій відбиток на формування ідеологем та ідеологічних систем.
Розглядаючи історію ідей під кутом зору «духовної історії» (нім. «Geistesgeschichte»), за котрою стоїть розуміння гуманітарних наук як «наук про дух» (відповідник до німецького слова «Geisteswissenschaften», англ. «human studies» або «humanities»), Д.І.Чижевський прагнув осмислити філософські ідеї як складову частину духовності - у різних галузях культури, зокрема, ідеології, науки, політики тощо47. Близькими до такої настанови були погляди М.І.Шлемкевича (1894-1966 рр.), який відзначав, що одним із чільних аспектів науки (історії філософії та філософії) є самопізнання людського духу48.
Одним із важливих аспектів формування національного характеру, на нашу думку, є поняття прасимволу, що було ключовим в історіософії О.Шпенґлера (1880-1936 рр.), і розглядалося в комплексі з близькими йому поняттями («душа», «доля», «вдача» тощо). Прасимвол присутній у