Художня література.

Для багатьох людей джерелом набуття історичних знань є не стільки праці професійних істориків, скільки художня література. Вона активно формує історичні уявлення людей, їх життєві ідеали, менталітет народу. Відтворюючи минуле в яскравих художніх образах, митці слова здатні глибоко осягнути сутність історичних процесів, які вони відображують, таємницю психіки історичних осіб. Навіть професійний історик, вивчивши величезну масу документів про сталінські репресії, не зможе так яскраво розкрити психологічні "аномалії", як це зробили такі майстри слова, як І. Багряний, О. Олесь, В. Стус та ін. Не випадково останнім часом почали створюватися спеціальні посібники, розраховані на вивчення історії через художньо-літературні образи 176.

Різні жанри художньої літератури відіграють неоднакову роль в історичному пізнанні. Публіцистику, наприклад, як первісне узагальнення в художній формі конкретних історичних явищ, можна поставити на перше місце як джерело для вивчення різних сторін життя народу. Що ж до інших жанрів художньої літератури, то вони також допомагають усім, хто звертається до них, краще зрозуміти сутність історичних явищ та подій, дізнатися про невідомі факти з діяльності історичних осіб. Хоча слід мати на увазі, що деякі письменники досить вільно інтерпретують історичні факти й події, а нерідко й перекручують їх, що завдає шкоди історичному вихованню читачів і потребує критичного ставлення до художньої літератури як джерела.

В українській літературі художнє осмислення національної історії почалося ще за княжих часів, про що свідчить перлина давньої літератури "Слово о полку Ігоревім". У цьому творі не лише реально відтворені історичні події про похід Ігоря Святославича проти половців, а й висловлені мрії народу про єдність дій князів у боротьбі проти спільного ворога.

Характерною рисою давньої художньої літератури була її публіцистичність. Важливі історичні події (а особливо переломні часи в історії) приводили кожного разу до нового спалаху інтересу до публіцистичного жанру. В публіцистиці, як у дзеркалі, відбивалися проблеми суспільного буття.

Своєрідним каталізатором у розвитку полемічної літератури була, наприклад, Берестейська унія (1596), яка стала поштовхом до розгортання гострих дискусій між представниками католицизму і православ'я не лише щодо визнання чи невизнання унії, а й навколо таких проблем, як релігійні традиції народу, наступність у його культурному розвитку.

Полеміка була започаткована ще задовго до прийняття Берестейської унії представником папського престолу, краківським єпископом єзуїтом П. Скаргою, який у своїх творах, відстоюючи пропольські інтереси, виправдовував окатоличення українського народу. Противники унії, представники православного духовенства, педагоги, вчені, стали на захист православної віри. Полемічні твори князя К. Острозького, письменника-ченця І. Вишенського, ректора Острозької академії Г. Смотрицького є зразками відстоювання цінностей православ'я. Цей вид літератури позитивно впливав на духовне життя українського суспільства протягом двох століть. Ураховуючи значення цієї літератури для пізнання історії, вона неодноразово перевидавалася177.

Кожний період в історії України залишив значний шар публіцистичних творів. Наприклад, для вивчення української громадської думки у XIX ст. особливо цінними є памфлети М. Драгоманова, спрямовані проти самодержавства. Вони друкувалися у популярних тоді журналах "Вестник Европы", "Община", газетах "Вольное слово", "Свободная Россия". Цінним джерелом для вивчення розвитку національної самосвідомості українського народу є також публіцистичні статті І. Франка в австрійській, німецькій, польській та українській пресі, публіцистика Лесі Українки, Б. Грінченка, Д. Донцова та ін.

З середини XIX ст. у Європі склалася практика звернення до громадськості з відкритими листами, в яких у публіцистичній формі порушувалися гострі питання сучасності. Ця практика ефективно використовувалася громадськими діячами і літераторами України. Найбільш відомі "Листи на Наддніпрянську Україну" М. Драгоманова і "Листи з України Наддніпрянської" Б. Грінченка. В цих публіцистичних творах два корифеї української національної ідеї в дискусійній формі обмінялися думками з приводу ставлення до національного питання, сутності українського націоналізму, його загальнолюдського змісту тощо.

У XX ст. цю літературно-публіцистичну форму вдало використав В. Винниченко, з метою привернути увагу громадськості Європи до трагічних подій в радянській Україні. Він звернувся з відкритими листами в 1928 р. до М. Горького (Літературна Україна. 1990. 10 трав.), а у вересні 1933 р. — до Політбюро ЦК КП(б)У (копії були відправлені до Політбюро ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну). У цих листах В. Винниченко справедливо звинувачував Сталіна та його прибічників у масовому терорі й організації голоду в Україні. Важливе джерельне значення для дослідження історії України мають "Листи до українських хліборобів" В. Липинського.

Ідею публічного обміну листами з проблем, що хвилюють людей, представники української діаспори США та Канади поклали в основу часопису "Листи приятелів", 176 номерів якого у 1953—1967 pp. за редакцією М. Шлемкевича вийшли за рубежем. За радянських часів жанр публіцистичного листа-звернення, на жаль, нерідко використовувався для цькування осіб невгодних владі. В газетах час від часу з'являлися листи, спрямовані проти людей, які поділяли дисидентські погляди. Водночас цей жанр використовували й самі дисиденти, щоб відкрито заявити про свої погляди. Типовий приклад — відомий лист В. Чорновола до секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста (1966), який починався словами "Я нічого у вас не прошу...". Автор листа на основі аналізу судової справи, порушеної проти нього, дав жорстку оцінку атмосфері свавілля, беззаконня, що панувала в країні, вказував на упередженість судових установ, безглуздість звинувачень і жорстокість вироків. Цей лист-книга поширювався у зарубіжжі, окремі її примірники опинилися і в Україні178. Після проголошення незалежності України книга була перевидана у Києві.

Сучасні журнали та газети містять величезну кількість публіцистичних творів, які дають змогу глибше зрозуміти процеси, що розгортаються нині у суспільстві. Щоправда, розпорошеність цих матеріалів утруднює користування ними, хоча вже зроблено перші спроби узагальнення такого роду матеріалів179.

Залучаючи художню літературу до досліджень з історії України, історик має постійно пам'ятати, що її роль як джерела визначається не стільки змістом твору, скільки його значенням як літературно-художнього явища певної історичної епохи. Це дає можливість глибше вивчити відповідну епоху, настрої, смаки, погляди її представників тощо. Романи, повісті, поеми, драми, вірші дають змогу краще пізнати історію культури, духовного життя, рівня історичної свідомості суспільства. Ще у 1618 p. І. Домбровський у поемі "Дніпрові камені" оспівував героїчну славу княжого Києва. Ця ж тема лунала у "Віршах" К. Саковича (1622). Причому в Україні поетичні твори, присвячені історичним подіям, нерідко перекладалися на музику і ставали улюбленими піснями народу.

Свідченням зростання інтересу до свого історичного минулого може слугувати той факт, що в XVI — XVII ст. у братських школах України з'явився такий оригінальний жанр як історична драма. Героєм драми Ф. Прокоповича "Володимир" був реальний державний діяч, який уособлював у собі риси не лише князя Володимира, але й наступних політичних діячів України — Б. Хмельницького, І. Мазепи. У 1708 р. Л. Горка створив драму "Йосиф-патріарх". Прообразом головного героя твору став, на думку вчених, 1. Мазепа. Драма анонімного автора "Милость Божая" (1728) була присвячена Б. Хмельницькому. Йому ж був присвячений і перший український історичний роман "Зиновий Б. Хмельницький" П. Білецького-Носенка (1829).

У художніх творах, як правило, порушувалися найгостріші питання історії, нерозривно пов'язані з епохою, в яку творили митці. Так, у 1762 р. перекладач Генеральної військової канцелярії С. Дівович створив віршований історичний трактат "Разговор Великороссии с Малороссиею", у якому художніми засобами викладена думка про необхідність зрівняння у правах українських чинів з російськими.

У XIX — на початку XX ст. з'явилися високохудожні твори, авторами яких були І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, Є. Гребінка, П. Мирний, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка, В. Стефан и к та інші майстри слова. В їх творчості знайшли яскраве відображення сторінки української історії. Причому для історичної літератури того часу характерні різнопланові, а нерідко й суперечливі оцінки багатьох історичних явищ та постатей, що є свідченням розмаїття поглядів, що панували в тогочасному суспільстві.

Свою специфіку мають твори художньої літератури радянської доби. В цей період насильно запроваджувалися метод так званого соціалістичного реалізму, принципи партійності, класовості, що негативно позначилося на змісті та художній якості багатьох творів, у тому числі з історичної проблематики. І все ж твори М. Бажана, П. Панча, О. Гончара, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, М. Стельмаха, Ю. Мушкетика, М. Вінграновського, П. Загребельного, Ю. Яновського, І. Драча, Л. Костенко, Д. Павличка, В. Симоненка, В. Стуса, В. Яворівського та інших авторів мають велику джерельну цінність. Становище змінилося лише в 90-ті роки, коли митці дістали можливість звільнитися від компартійного диктату.

Проблематика сучасних історичних художніх творів надзвичайно широка. В них висвітлюються часи Київської Русі, Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, визвольні змагання нашого народу у XX ст., його участь у війнах і революціях.

Увагу письменників привертають не лише героїчні, а й трагічні сторінки української історії (голодомори 20—50-х років, сталінські репресії, рух опору у різні часи тощо).

Для