письменника, на відміну від історика, головним є не наукове вивчення епохи, а створення певних художніх образів на тлі епохи. Тому письменники можуть не дотримуватися тих джерелознавчих принципів, які є обов'язковими для істориків. Значне місце у художній літературі займає творча фантазія письменника, вільне тлумачення ним подій, ролі в історії тих чи інших осіб (як реальних персонажів, так і вигаданих). Автор може вкладати в уста реальних історичних осіб висловлювання, які їм не належали. Для багатьох письменників історія лише поле, на якому розгортаються події їхніх творів, діють герої. Нерідко це стає причиною неуважного ставлення до історичних фактів, порушення хронології тощо. До того ж світогляд, політичні погляди автора безпосередньо впливають на характер викладу подій. М. Грабовський, наприклад, ще у XIX ст., оцінюючи твір М. Гоголя "Тарас Бульба", писав, що письменник "помилково розуміє історію Малоросії, навіть походження українського народу і козацтва"180. Симпатії чи, навпаки, неприязнь до певних історичних осіб призводить до появи художніх творів, у яких даються необ'єктивні оцінки історичним персонажам. Особливо це стосується І. Мазепи, якому присвячували свої твори не лише вітчизняні, а й зарубіжні митці (Д. Байрон, В. Гюго, О. Пушкін).
Іноді сюжети літературних творів видаються за автентичні історичні свідчення, що ускладнює роботу історика. Наприклад, тексти зовсім не дипломатичних листів запорожців до турецького султана навіть у деяких працях істориків цитувалися як автентичні дипломатичні джерела XVIII ст. Підсумок тривалих дискусій щодо справжності листів запорізьких козаків підвів Г. Нудьга. Ретельно проаналізувавши всі наявні редакції, варіанти листів султана та відповіді козаків, учений встановив, що лист султана і відповідь йому козаків є всього-на-всього витвором українського літератора з козацької канцелярії181.
У деяких випадках письменники свідомо стають на шлях створення творів з нетрадиційним баченням важливої історичної проблеми, що хвилювала в той чи інший момент фахівців та широку громадськість. Саме цим пояснюється вихід книги Ю. Канигіна "Шлях аріїв" (Київ, 1995). Автор називає свій твір "інтелектуальним есе, що спирається на численні факти і документи". Насправді ж, Канигін спирався на таке "джерело", як одкровення тибетського гуру, на основі яких він змалював гіпотетичну картину давньої історії України. На це звернув увагу громадськості відомий історик-джерелознавець Ю. Мицик у своїй рецензії на книгу182.
У романі І. Білика "Меч Арея", присвяченому історії гунської держави IV—V ст., деяке зміщення автором у часі історичних подій, порушення хронології, висування власних версій і гіпотез щодо витоків українського народу призвело до того, що талановитий твір був підданий остракізму за часів радянського тоталітаризму183.
У дискусіях літераторів не раз порушувалося питання про міру можливого відходу митця від історичної правди, проте ця проблема й досі залишається відкритою. Тому для посилення пізнавальної діяльності студентів, широких мас населення історик має рекомендувати читачам у першу чергу ті художні твори, які найбільше відповідають історичній правді. Серед таких творів важливе місце займають художні книги, створені самими істориками, адже, починаючи з XIX ст. до наших днів, в Україні простежується традиція активної участі істориків у створенні високохудожніх творів з історичної проблематики. Ще в середині XIX ст. М. Костомаров створив роман "Кудіяр" (Укр. іст. журн. 1990. № 10). Цю традицію продовжили й інші історики. Твір П. Куліша "Повесть об украинском народе", за створення якого автор на кілька місяців був ув'язнений до Петропавловської фортеці, а потім висланий до Тули, пройнятий глибокою любов'ю до України та її історії. Історичну основу має роман П. Куліша "Чорна Рада". У наш час традиції художнього осмислення історії продовжують сучасні історики-письменники Я. Ісаєвич, Р. Іванченко та ін. Р. Іванченко створила, зокрема, серію художніх творів про Київську державу XI—XII ст. ("Зрада, або як стати володарем", "Гнів Перуна", "Золоті стремена"), роман "Клятва", присвячений М. Драгоманову та ін.
Враховуючи велике пізнавальне значення художніх творів для освоєння вітчизняної історії, видавництво "Україна" спільно з істориками НАН України почало здійснювати масштабний проект публікації серії книг "Історія України у прозових творах та документах". Уже видано вісім томів, присвячених подіям до XVIII ст. Ретельний відбір художніх творів, що витримали випробування часом, науковий коментар фахівців-істориків зробили це видання надзвичайно цінним для всіх, хто вивчає та досліджує історію184.
Отже, художня література є специфічним історичним джерелом, яке може використовуватися істориками для аналізу відповідної епохи, ілюстрації певних положень, для посилення емоційного сприйняття історичного матеріалу, а також у процесі вивчення епохи створення самого художнього твору, ідеології його автора, впливу на нього реалій сучасного йому життя.
* * *
Таким чином, розгляд основних груп писемних джерел з історії України свідчить, що за багатовікову історію нашої батьківщини відклалася величезна кількість різних пам'яток, які дають можливість відновити в усій повноті минуле українського народу. Писемні джерела, як продукт діяльності багатьох поколінь людей, нерозривно пов'язані з тією епохою, в яку вони були створені. Тому зміни у духовному житті та матеріальному виробництві супроводжувалися змінами у відображенні навколишнього світу, що, своєю чергою, впливало на характер усього комплексу писемних пам'яток кожної епохи.
Аналіз джерел підтверджує закономірність неухильного зростання фіксованої інформації про історичні явища і події. Збільшення обсягу писемних джерел супроводжується посиленням їх видової різноманітності, змінами у співвідношенні різних їх видів. Видова різноманітність джерел на кожному етапі історії залежала від багатьох чинників: рівня матеріальної та духовної культури, розвитку освіти і науки, етнічної та соціальної структури, суспільно-політичного ладу країни у той чи інший період, його правових засад.
Звернення до проблеми використання писемних джерел у наукових дискурсах показує, що різні їх види далеко не однаковою мірою залучаються істориками. Це залежить не лише від кваліфікації істориків, а й від їхньої технічної оснащеності. Наявність величезної кількості різнорідних джерел з історії України, які далеко не повною мірою залучені до наукового обігу, диктує необхідність подальшого комплексного освоєння багатющої джерельної бази української історії для відтворення минулого нашого народу в усій його різноманітності й повноті.
Література
1. Історія України в документах і матеріалах. Київ, 1939. Т. 1; Прокопий из Кесарии. Война с готами. Москва, 1950; Константин Багрянородный. Об управлении империей //Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. Москва, 1982. С. 267—354; Диакон Лев. Истории. Москва, 1988; Геродот із Галікар-насса. Скіфія. Найдавніший опис України з V ст. перед Христом / Передмова Ю. М. Хорунжего, упорядник М. Ф. Слабошпицький. Київ, 1992; Геродот. Історія в дев'яти книгах. Київ, 1993; Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. 1. (IV—VI вв. ). Москва, 1994; Т. 2. (VII—IX вв. ). Москва, 1995; Иордан. О происхождении древних готов. СПб., 1997 та ін.
2. Крип 'якевич 1. П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 p.): Огляд публікацій. Київ, 1962; Литвиненко М. А. Джерела з історії України XVIII ст. Харків, 1970; Ковальский Н. П. Источниковедение истории Украины XVI—XVII вв. : Учебное пособие. Днепропетровск. 4. I—IV. 1977—1979; Крутиков В. В. Источники по социально-экономической истории Украины периода капитализма (1861—1900): Учебное пособие. Днепропетровск, 1980. Ч. 1; Стщевич А. В. Джерелознавство історії Української РСР. 1917—1941. Київ, і 98 J; Довгопол В. М., Литвиненко М. А., Лях Р. Д. Джерелознавство історії Української РСР. Київ, 1986; Швидько А. К. Анализ источников по социально-экономической истории Левобережной Украины (вторая половина XVII—первая половина XVIII вв.). Днепропетровск, 1987; Ми-цшс Ю. Джерела з історії національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Дніпропетровськ, 1996; Макарчук Д. Писемні джерела з історії України. Львів, 1999 та ін.
3. Котляр М. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст. Київ, 1993. С. 150.
4. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. Киев, 1888.
5. Повесть временных лет /Подготовка текста, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. СПб., 1996; Повесть временных лет / Под ред. B. П. Адриановой-Перетц. СПб., 1996.
6. Полное собрание русских летописей. Т. 1—38. СПб.; Москва, 1841 — 1989.
7. Полное собрание русских летописей. Т. 1: Лаврснтиевская летопись. Москва, 1997; Т. 2: Ипатиевская летопись. Москва, 1998; На початок 2002 р. опубліковано вже близько 20 томів літописів.
8. Літопис руський за Іпатіївським списком / Пер. Л. Махновця. Київ, 1989; Галицько-Волинський літопис / Вступне слово, упоряд. P. М. Федорів. Львів, 1994.
9. Літопис Самовидця (Джерела з історії України). Київ, 1971; Величко С. Літопис / Пер. із книжної укр. мови В. Шевчука. Київ, 1991. Т. 1, 2; Літопис галицького полковника Григорія Грабянки /Пер. із староукр. мови В. Г. Іванчснка. Київ, 1992; Київський літопис першої чверті XVII ст. / За ред. В. Ульяновського та Н. Яковенко //Укр. іст. журн. 1989. № 2. С. 107-120; № 5. С. 103-114.
10. Див.: Памятники русского права. Вып. 1: Памятники права Киевского государства. Москва, 1952; Вып. 2. Памятники феодальной раздробленности Руси XII—XV вв. Москва, 1953; Древнерусские княжеские уставы
