Система регулювання міжнародної торгівлі базується на основі дотримання декількох принципів:

По-перше, участь у цій системі добровільна: жодна з країн примусово не приєднується до неї. Коли якась країна виявляє бажання приєднатися до цієї системи, то вона має визнати правила міжнародної торгівлі, які в ній діють.

По-друге, країни, які належать до ГАТТ/СОТ, взаємодіють одна з одною на засадах режиму найбільшого сприяння у взаємній торгівлі.

По-третє, зменшення кількості торговельних бар'єрів між країнами-членами ГАТТ/СОТ досягається у процесі переговорів. Система ГАТТ/ СОТ і режим вільної торгівлі — не тотожні. Навіть держави, що приєдналися до системи ГАТТ/СОТ, зберігають ряд митних тарифів на імпорт. Водночас ця міжнародна організація ставить за мету сприяти подальшій лібералізації міжнародної торгівлі, заохочуючи своїх членів до переговорів про взаємне скорочення торгових бар'єрів.

По-четверте, дотримання правил "справедливої торгівлі", дія яких проявляється в тому, що країнам-членам ГАТТ/COT не дозволяється збільшувати тарифи після того, як вони погодилися на їх зниження під час переговорів. Країни-члени угоди ГАТТ/СОТ мають право запроваджувати значні торговельні обмеження тільки в тому разі, коли іноземний імпорт завдає значної шкоди національній економіці. При цьому йдеться про такі обмеження, що можуть здійснюватися лише справедливим і недискримінаційним способом. Іншим проявом справедливого здійснення міжнародної торгівлі є надання імпортованим товарам національного режиму. Це означає, що після того, як такий товар ввезено до країни, на нього має і поширюватися національне законодавство та податки в тих параметрах що й на товари, вироблені в межах цієї країни.

Основні тенденції розвитку світової торгівлі в сучасних умовах проявляються у декількох процесах.

Якщо на перших етапах розвитку світового господарства у міжнародній торгівлі переважав вивіз із аграрних країн сировини і продовольства та зворотній ввіз до них з економічно розвинених країн промислових товарів, то в умовах НТР структура міжнародної торгівлі змінюється. У ній зростає частка продукції обробної промисловості і знижується - видобувних галузей.

Відносно низька частка сільськогосподарської продукції у міжнародній торгівлі зумовлена тим, що досягнення НТР в цій галузі сприяли самоза-безпеченості продуктами харчування багатьох країн. Впливають на цю тенденцію і обмежені фінансові ресурси окремих країн для імпорту сільськогосподарської продукції та продуктів харчування.

Змінюється співвідношення частки окремих країн і їх груп у міжнародній торгівлі. З 60-х pp. минулого століття неухильно зменшується частка американського експорту у міжнародній торгівлі і зростає частка країн Західної Європи та Японії.

Характерною тенденцією розвитку світової торгівлі є зростання значення міждержавного регулювання зовнішньоторгових операцій. Таке регулювання діє з 30-х років XX ст. Після Другої світової війни міждержавне регулювання міжнародної торгівлі набуло подальшого розвитку.

У міжнародних економічних відносинах технології розглядаються як розвинений фактор виробництва, який характеризується високою міжнародною мобільністю. Поняття "технології" трактується як сукупність науково-технічних знань, які можна використати при виробництві товарів і наданні послуг. Вони можуть являти собою самостійні способи перетворення ресурсів на товари і послуги. У цій якості технології можуть виступати у вигляді конструкторських рішень, методів та виробничих процесів. Технології інколи поєднуються з іншими видами ресурсів, тобто уречевлюються в нових машинах і приладах, у працівниках з кращою освітою або професійною підготовкою. Історично вихідною формою переміщення технологій є не їх самостійний рух, а рух у поєднанні з капіталом і робочою силою.

Динамічний розвиток науково-технічного прогресу в другій половині XX ст. породив виникнення світового ринку технологій, який функціонує поряд зі світовими ринками товарів і капіталів. Матеріальною основою існування цього ринку є міжнародний поділ технологій. Останній являє собою таке, що історично сформувалося або було набуте, зосередження цього специфічного товару в окремих країнах.

Нерівномірність науково-технічного прогресу створює значні технологічні відмінності між країнами. Тому в міжнародній торгівлі з'являється специфічний товар - технології, міжнародне переміщення яких згладжує технологічні відмінності між країнами.

Основною формою міжнародної передачі технологій є ліцензії. При укладанні ліцензійної угоди власник передає права на нематеріальні активи покупцю на певний термін і за домовлену плату. Об'єктом ліцензійної угоди можуть бути патенти, винаходи, формули, процеси, конструкції, схеми, торгові марки, програми і т. д.

Використання винаходу або іншого об'єкту ліцензування передбачає ліцензійні винагороди (плата за ліцензії). Серед їх основних форм слід виділити роялті, тобто періодичні відрахування (як правило поквартально або річними внесками), які встановлюються у відсотках від фактично отриманого прибутку або обсягу продажів при комерційному використанні ліцензії.

Крім того, використовується і така форма, як паупіальний платіж. Він являє собою одноразову винагороду, сума якої зафіксована в ліцензійній угоді. Інколи паушальні виплати розбиваються на декілька виплат відповідно до етапів практичної реалізації ліцензії.

Важливою формою міжнародної передачі технологій є інжиніринг, який охоплює широку сукупність видів технологічної діяльності, спрямованих на підвищення ефективності зарубіжних інвестицій, мінімізацію витрат на реалізацію різноманітних проектів. Інжиніринг охоплює складання техніко-економічного обгрунтування проекту, розробку генеральних планів і креслень, управління і нагляд за будівництвом, приймально-здавальні роботи. Після закінчення будівництва нового об'єкту і передачі його в експлуатацію інжиніринг полягає в наданні послуг з організації процесу виробництва і управління підприємством.

Контракти "під ключ" як форма міжнародної передачі технологій передбачають укладання угоди на будівництво об'єкта, який після його повної готовності до експлуатації передається замовнику. Такі проекти, як правило, реалізують великі будівельні фірми і фірми-виробники промислового обладнання, між якими поділені відповідні ринки.

Контракти на управління є специфічною формою міжнародної передачі технологій. їх сутність полягає в тому, що фірма однієї країни відряджає своїх менеджерів до зарубіжної фірми для виконання управлінських функцій на певний термін і за певну плату.

Необхідність використання контрактів на управління виникає в тому разі, коли існує нагальна потреба домогтися суттєвого зростання ефективності функціонування фірми, а власні менеджери не здатні його забезпечити. Використання таких контрактів можливе і в тому разі, коли здійснюються прямі зарубіжні інвестиції від фірми-постачальника нового технологічного обладнання. У зв'язку з цим потрібна допомога у вигляді управлінських послуг. Контракти на управління укладаються і тоді випадку, коли іноземні інвестиції націоналізуються, а колишньому власнику пропонують продовжити управління підприємством до того часу, доки місцевий персонал не буде здатний ним керувати.

Отже, міжнародне переміщення технологій здійснюється у різноманітних формах, використання яких спрямоване на підвищення ефективності розвитку національних економік країн, що входять до світового співтовариства.

Складовою частиною міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили. Вона являє собою процес стихійного або організованого переміщення робочої сили в межах міжнародного ринку праці.

Міграція робочої сили, коли населення переміщується між окремими регіонами в межах своєї країни, складає внутрішню міграцію. Зовнішню міграцію утворює переїзд робочої сили з однієї країни в іншу на тривалий строк, як правило, не менше року.

Зовнішня міграція має дві сторони:

1) еміграцію, тобто переміщення частини працездатного населення з країни перебування в іншу для довгочасного постійного проживання;

2) імміграцію, тобто приїзд робочої сили у певну країну з-за кордону. В сучасних умовах у цей процес втягнута абсолютна більшість населення країн світу.

Відповідно до напрямків міграції робочої сили виділяють такі міграційні потоки: з країн, що розвиваються - до розвинених країн; у межах розвинених країн (наприклад, у межах Європейського Союзу); у межах країн, що розвиваються (зі слабко розвинених - до нових індустріальних країн); з постсоціалістичних країн - до розвинених країн (відтік кваліфікованих і некваліфікованих працівників та науково-технічної інтелігенції); у межах постсоціалістичних країн (наприклад, з України - до Росії). Відповідно до цих напрямків на початок XXI ст. сформувалося декілька основних центрів, що визначають сучасні напрямки міжнародної міграції робочої сили:

1. США, Канада, Австралія, які приймають переважно кваліфікованих спеціалістів.

2. Країни Західної Європи, де на непрестижних, важких і шкідливих для здоров'я роботах постійно використовується значна кількість іноземних працівників, в тому числі з України.

3. Нафтовидобувні країни Близького Сходу, в яких охоче беруть на роботу іноземних фахівців, а також некваліфікованих працівників з сусідніх арабських країн.

4. Індустріальні країни Південно-Східної Азії, де мігрує в основному населення цього регіону світу.

Серед традиційних постачальників робочої сили на міжнародний ринок праці слід назвати Туреччину, Грецію, Італію, Португалію, Мексику, Пуерто-Ріко, Пакистан, Марокко, Туніс, країни Центральної Африки та країни СНД.

Причини, що породжують міграцію робочої сили, поділяються на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародній економічних відносин, і специфічні, пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин належать інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн, структурні зрушення в національних економіках, пов'язані з НТР. Останнє зумовлює витіснення працівників з одних галузей і виникнення додаткової потреби у робочій силі в інших. Значний вплив на міграцію робочої сили має економічна політика ТНК, спрямована на концентрацію наукоемких галузей в одних країнах і трудомістких - в інших.

До другої групи причин належать відмінності у рівні соціально-економічного розвитку країн, що породжує відмінності в рівнях оплати праці, житлових умовах, розвитку соціальної сфери і притягує до себе робочу силу з інших країн; дефіцит певних спеціальностей (у розвинених країнах