Дано у Львові при арх. храмі св. Юра,

І.VII.1941р.

+ Андрей, митрополит.

Після повалення української Державності і реставрації німецької окупації митрополит Андрей часто звертався з посланням до вірних, підкреслюючи, що глибока віра – єдине спасіння народу серед важких випробовувань.

Митрополит Андрей був єдиною людиною, яка гостро запротестувала проти фізичного знищення євреїв. Сам особисто врятував життя кіль кастам євреям, переховавши їх у себе, наказував священникам і вірним надавати допомогу переслідуваним, хоча за це грозила смертна кара.

Митрополит дуже цікавився життям українського народу в Центральній і Східній Україні. Він отримував листи від галичан, які там працювали, зокрема цікавився навіть станом цвинтарів, підкреслюючи, що пошана до могил предків є важливим фактором у підтриманні духовності і національної свідомості. Коли 1943 року українські інтелігенти (професори з Києва, Харкова, Дніпропетровська та інших міст), емігруючи на захід, проїздили через Львів, незважаючи на те, що вони не були католиками, вважали за честь одержати аудієнцію в митрополита. І всіх їх дивував широкий горизонт зацікавлень митрополита не лише релігійними питаннями, але й національними справами, включно з побутом.

Восени, 14 жовтня 1942 року почали формуватися перші військові загони Української Повстанської Армії (УПА). Митрополит розпорядився послати до них священиків-капеланів, які організували Богослужіння для повстанців, уділяли їм Святі Тайни і виконували іншу духовну опуку.

З’ясувавши своє вселенське «вірую», яке водночас є апологією рішення всієї Ієрархії Київської Митрополії кінця XVI ст., Митрополит приходить до конкретних вимог і висновків, які повинні довершити ієрархи всіх українських церков. Це насамперед упорядкування справ між віроісповіданнями, які дані ієрархи репрезентують і за долю яких перед Господом Богом відповідають. «Навіть абстрагуючись від історії... — пише Митрополит у свому вже нам стільки разів наведеному посланні, – на першому місці архиєреї мусіли б собі знайти спосіб з’єдинитися між собою, щоб тим кроком покінчити з невиданим в Україні і між українцями релігійним хаосом. Бо між цими архиєреями одні підпорядковані Московському патріархові, інші зірвали з ним, але зриваючи з ним, зірвали разом з тим із сущою в Православній Церкві засадою і правдою віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до Польської Автокефальної Церкви... або, зриваючи з нею, піддаються Московському патріархові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від ніякої патріаршої влади, а приймають тільки ту, до якої зобов’язує вселенська віра».

Митрополит змальовує тільки характер всіх християнських віроісповідань цього часу, тобто в час другої світової війни, на підставі діючої в цих Церквах влади судовластя чи юрисдикції, як прийнято говорити в церковно-канонічному праві, чи на підставі молитовного єднання цих Церков, як це звичайно говорять нез’єдинені православні. Митрополит не називає жодного віроісповідання прийнятою цим віроісповіданням назвою, бо сама назва дуже часто не віддає вірно змісту і може впроваджувати в блуд. Натомість визначення юрисдикційної залежності і зв’язку точно окреслює сам стан церковно-релігійного розбиття. Правда, за цей час в Україні ситуація змінилася не на підставі рішення української Ієрархії, яка на впорядкування цих справ не спромоглася, що більше, яка в більшості закликові Митрополита Андрея не вважала доцільним прислухатися, ситуація змінилася насильним втрученням знову чужого і Україні ворожого політичного і церковного чинника — Москви. Та, незалежно від накиненої чужої оозв’язки в Україні, існують християнські віроісповщання серед українців, що пеоебувають в розсіянні. І знову ж з болем треба констатувати факт, що й тут не поступило мінімальної зміни на краще. При тому ми не думаємо про довершення цер^нош з’єдинення, просто тому, що в нашому переконанні теперішня генерація українських мирян і духовних не дозрша і не здюна до того, щоб довершити таке історичне діло. У ЦІЙ генерації покутує в душах ще довгими віками вщіплювана чужа отруйна духовність, і ця генерація ще не потрапила сеое оішсти від психіки’раба вона знаходиться щойно на шляху шукання свого пшметного «я». Та проте і наша генерація, хоч як вона слаба, могла о спромогтися бодай на одне- на шукання можливостей замирення. Дотеперішній досвід майже двох десятиліть і на цьому відтинку не вщногував ще бодай надії на світанок...

Друга вимога до ієрархів Церков в Україні наступна: «Ієрархи на українських землях поставлені сьогодні в те саме положення, в якому були під кінець XVI ст. Коли хочуть розв’язати по Божому і для добра українського народу проолеми, які їм накидає положення, повинні положення нашої Церкви так мудро . оез упередження дослижувати. щоб всесторонньо здати соо. справу з того, яЮ наслідки принесло нашій Церкв. рішення ієрархів XVI ст.».

Отже якщо мова про кладення основ для релігійного миру, Митрополит не ставить’якихось недосяжних вимог. Він просить тшьки про^застанову, про призадуму над мислим . сучасним. Він просить зняти з своїх очей чужі окуляри и пгануш на положення Церкви в Україні власними очима. Просить за те, щоб досліджувати мудро . без упередження це положення Церкви в минулому і сучасному щоб в той епосі провести в себе ревізію накинених чужою історіографією поглядів . Дійти до власної об’єктивної оцінки. Евентуальні гашення для творчої розв’язки складного питання мусять проходити по лінії здійснення Божої вол. . слідом за тим служення добру свого народу. І в цьому останньому ствердженні – здійснення Божої волі і служення своиому народові висловлюється весь зміст програми замирення, яку проголосив Митрополит Андрей.

Від програми