замирення Митрополит переходить в своїх багатьох писаннях до зарисовування бодай обріїв далекосяжного задуму церковного з’єдинення на українських землях. В наступному будемо старатися виловити основні елементи цього зарнсу щоб пізнати та поглибити думки Митрополита, а водночас щоб ще раз поставити їх перед українським християнським суспільством, для призадуми, а, може, й для творчого натхнення.
а) Злука з Заходом: «В Україні розумніші люди бачили тоді, так як і сьогодні,
що будучність народу є в злуці з Заходом, бо тільки ця злука є в силі відмежувати
достатньо народ від сусідів з півночі та північного заходу, бо Захід не признає нас за своїх, як довго будемо у віроісповіданні зв’язані з Азією. І не маємо іншого способу нав’язати зв’язки з західною культурою, як тільки за поміччю якогось безпосереднього зв’язку, що перескочив би найближчих сусідів з Заходу. А таким зв’язком може бути тільки релігійний зв’язок».
Це перший елемент у великому задумі. Відірвати себе від московського зажерливого колосу і, звільнившись вщ нього, зв’язати себе на церковно-релігійному відтинку тривко з європейським Заходом. Зв’язавшись, дати підстави для культурного пов’язання. Ідея Митрополита тим важлива, що, реалізувавши її, український народ не тільки довершив би виправлення історичного нещастя церковного роздору, але разом з тим рятував би цілість — в культурно-духовому розумінні — європейського континенту. Сьогодні ця цілість вже надшарпана і на ділі східноєвропейський простір перестав бути в духовому розумінні Європою, він став уже духовим причілком специфічного московського азійського духу і культури. Разом з тим злука з християнським Заходом повернула б українському християнству і Христовій Церкві в Україні її суверенне самобутнє життя і можливість росту і повного розгорнення та вияву своїх сил. З’єдинення рятувало б біологічно і духовно український народ перед загибеллю.
б) Накреслений вже шлях: «Таке переконання — тобто йти за прикладом української ієрархії XVI ст. — всіх українців вселенської віри, за винятком хіба, може, людей малої або ніякої віри... Таке наше переконання — не тому, що вважаємо, може, себе за найліпших; ми свідомі своїх недостач, ми знаємо свої хиби і хочемо над ними працювати... Простягаючи руку до примирення, запрошуючи наших братів до обговорення релігійних справ, ми готові що поступок, до всіх можливих поступок, на які совість нам дозволить...». Митрополит простягає руку до примирення й запрошує до обговорення релігійних справ. З особливою повагою радить іти шляхом вже накресленим світочами української ієрархії в минулому. Він запрошує вступити не на якийсь невідомий шлях, але на шлях, на який вже вступила українська Церква і який не довів повністю до мети не з вини нашої Церкви, а з причини втручання чужих і ворожих Вселенській Церкві сил. Читаючи ці слова Митрополита Андрея і приглядаючись до того чудового образу, як він простягає свою руку до своїх братів, мимоволі стає перед очима образ другого ієрарха цієї ж Вселенської Церкви, Римського Папи Йоана ХХШ, який зараз же після вступлення на Римський Престол, шістнадцять років після заклику Митрополита також простягнув свою руку до всіх християн і запросив їх, щоб завитали до дому свого Отця... Для людей глибокої віри, це не випадок, а виразне діяння Духа Святого у Христовій Церкві. Для людини, яка глибоко переконана в блаженстві і святості Слуги Божого Андрея, це ніщо інше, як вислухання Всевишнім молитов Слуги Вогкого, це дальша живим людям вже невидна таїнственна дія Слуги Божого для з’єдинення всього християнського світу...
в) Чи справді труднощі догматичного характеру? — Митрополит не закриває ні перед ким евентуальних труднощів, він наводить найважливіші і вказує на їх безпідставність. «Авторитет Вселенського Архиєрея, головна наука, яка відділяє нез’єдинених від Католицької Церкви, не може становити труднощі для вірних, яю в Україні й Русі віками привикли підлягати московським патріархам чи синодам поволі царів... Догма Непорочного Зачаття так виразно записана в наших Богослужіннях, як не менше в проповідях українських богословів, що, здається, немає християнина, який не волів би вірити в Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії, ніж вірити в те, що вона була зачата в первородному грісі». Митрополитові йдеться тому не так про з’ясування даних правд з точки зору богослова, це робить він на інших місцях і при інших нагодах. Він звертає увагу на психологічну сторону самих евентуальних труднощів в реалізації задуму злуки з Римським Престолом, вказуючи не безосновність такого мислення.
г) Злука з Вселенською Церквою — шлях до привернення Києву його давньої позиції в сім’ї християнських народів: «На такому помиренні не ми — тобто українці вселенської віри, — а вони самі більше скористають. А передусім: скористає весь народ... При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні Київського Престолу до достоїнства патріархату ми ж будемо підпорядковані цьому патріархатові, коли цей патріархат визнає владу Вселенського Архиєрея, а цим патріархом буде хтось з їхніх єпископів, а не з наших. А здобудуть передусім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати... В церковній єдності будемо мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність. З будови одної, святої, вселенської, апостольської Церкви будемо могти вчитися і досвідчити, яка повинна бути суверенна провідна могутня єдність українського народу». В цих словах Митрополита перед нами розкривається благословенна візія майбутнього української
