г) Від порозуміння до з’єдинення: Митрополит кидає цю візію майбутнього як закінчення довгого етапу, на початку якого повинно бути порозуміння, в якому «...ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною втратою їм підпорядкуватися так, що повна злука двох українських віроісповідань виглядала б так, що радше треба б говорити про підпорядкування греко-католиків під владу Київського патріарха. Очевидно, до такого приєднання ми ставимо умову, щоб майбутній Київський патріарх прийняв Вселенську віру, тобто православіє перших сімох Вселенських Соборів доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів...».
Як бачимо, Митрополит в багатьох місцях своїх звернень, говорячи про церковне з’єдинення, як завершення довгої і важкої праці, нерозривно з церковним з’єдиненням в’яже справу створення Київського патріархату. Треба припускати, що ця його концепція була до кінця продумана, треба також думати, що в злущ з Вселенською Церквою Митрополит бачить єдину можливість для її реалізації згідно з Божою волею і згідно з найкращим своїм розумінням служення свому народові. Всяку найменшу тінь підозріння в якомусь партикулярному інтересі Української Католицької Церкви Митрополит відкидав і, знаючи психіку багатьох нез’єдинених, прямо йшов шляхом відречення й самозаперечення. Ця безкорисність і покора в ім’я тільки здійснення великого задуму з’єдинення в деяких висловах Митрополита доводить людину до зворушення. Бо чи можна, наприклад, із спокоєм і без душевного потрясіння читати наступні слова Митрополита: «Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78 рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів 12 років прикований до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів на рік, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних архиєреїв чи священиків. Коли б він був з’єдинений з Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому, і я перший радо піддався б його верховній владі...».
Наводимо ці слова Митрополита як взірець його духової постави, справжньої постави правдивого християнського ієрарха. Митрополит говорить про себе спокійно, він не нарікає, він змушений змалювати стан свого здоров’я, бо дехто з людей, в яких ще душа була надихана чужою духовністю, поширював безпідставні підозріння супроти Митрополита. Митрополит не бажає викликати співчуття, він радше применшує дійсний стан свого фізичного і душевного терпіння. Слухаючи ці слова, треба б сказати, що хіба юридива або невилічимою злобою затруєна людина могла б не відчути повної щирості й правдивості цих слів. Та, незалежно від цих думок про дальше майбутнє, Митрополит стверджує, що в теперішній хвилині доводиться говорити про порозуміння, а не про оста-точне з’єдинення, бо «...повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань — це справа хіба дальшої майбутності... говорю передусім про порозуміння, яке не було б злукою в єдину Церкву, а таку злуку вважаю можливою тільки колись після довгих обосторонніх зусиль до єдності...» Ще виразніше підкреслює Митрополит цю свою думку, коли пише: «Я пропонував порозуміння, свідомий того, що цілковита єдність, тобто утворення одного віроісповідання з кількох, могла б бути досягнена лише після довгого ряду дрібних порозумінь. Я хотів, аби приналежні до різних віроісповідань старалися до себе взаємно наблизитися, зберігаючи, очевидно, свою окремішність».
Митрополит знав дуже добре всі труднощі, тому він був далекий від мрійництва відносно можливостей скорого церковного з’єдинення. Йому йшлося про ставлення перших кроків на далекому шляху, кроків, які мали довести до пізнання, до взаємного зближення, до замирення, на яких щойно можна було б колись у майбутньому зреалізувати великий задум з’єдинення. Таке виразне підкреслення було конечним ще
