є) Вселенськість і національність Церкви: в цьому питанні треба почати від дуже засадничої справи — від розуміння, чим є релігія взагалі. Немає сумніву, що віруюча людина, а слідом за тим також однорідна національна спільнота по-своєму сприймає правди віри и саме цим своєрідним сприйняттям надає у виявах свого богопочитання, в літургічних мотивах, у формах побожності певний індивідуальний чи збірно-національний кольорит. Такого явища Митрополит не заперечує, навпаки, він його приймає, а навіть апробує — різне сприймання таким чином є виявом духовності, воно не ділить, а радше доповнює зрозуміння Божого невичерпного Об’явлення...». Щоб ще виразніше вияснити це питання, Митрополит користується прикладом із мистецького світу; мовляв, наше питання про християнство подібне до образу Тайна Вечеря Леонарда да Вінчі і безлічі його дуже вірних копій «Всі наші поняття про християнство та про Божу об’явлену нам є тільки копією Божого Первозору. В цих копіях може бути стільки суб’єктивного елементу чи так багато різних понять про об’єктивну віру, що люди можуть між собою різнитися... Але, може, найважливіша річ, без якої не то порозуміння, але й взаємне зрозуміння не є можливе, — це те, щоб однаково брати релігію за релігію, а не вважати її політичним орудником до досягнення іншої мети. Такк беруть релігію всі ті, що вважають байдужою річчю, до якої релігії належать і готові кожної хвилини для якихсь людських оглядів міняти релігію. Хто так бере релігію, той нічого з неї не розуміє і є повним анальфабетом в знанні християнства. Той судить про християнство так, як про літературний твір судила б людина, що твердила б, що цей самий твір більше їй подобається в іншій обкладинці. Це основне ствердження Митрополита стосовно питання національного чи будь-якого іншого земного елементу в Христовій Церкві. Цей колорит є чимсь природним, він є обкладинко, в якій зберігається первозвір, але обкладинка – це не істотна справа, і не можна говорити про релігійні питання і питання християнського Об’явлення, його основ і його правд з людиною, яка ди-виться тільки на обкладинку... Митрополит такий підхід до релігійних питань дуже різко називає релігійним анальфабетизмом. І цією оцінкою Митрополит дає відповідь насамперед російським націоналістам, які в своєму православії і своїй Московській Церкві бажають бачити насамперед їхню російськість, Митрополит дає також відповідь і тим нещасним носіям і поплентачам московської духовності серед українського світу, які «не беруть релігії за релігію» або «які нічого з релігії не розуміють». Ті, що вважають релігію тільки орудником для досягнення якихсь інших земних цілей, є повними анальфабетами в релігійних справах. І коли Митрополит говорив на схилі свого віку тільки про можливість порозуміння, залишаючи питання з’єдинення в далекому ще майбутньому, то він дуже вірно оцінював ситуацію. Ми вже вище відмітили, що український світ у своїй спроможності мислення ще не дозрів до такої висоти, щоб міг власне піднятися на таке мислення про церковно-релігійні справи, в якому б не було отих задніх земних мотивів. Теперішнє українське покоління ще не здібне так мислити. І саме в цьому криється і небуденна велич, а разом з тим і деякий трагізм в постаті Митрополита: він, Митрополит Андрей. своєю думкою і своєю далекозорістю переростав живуче покоління, а рівночасно те покоління в усіх його шарах, світських і духовних, своїм умом і тому неспроможне навіть сприймати ідей Митрополита. Якщо хтось захотів би говорити про Митрополита Андрея і не взяв до уваги цієї ситуації, він дійде до наскрізь фальшивих висновків. Людина з цієї