Мова про листи до різних нез’єдинених православних Владик та православної інтелігенції в справі церковного порозуміння і замирення. Митрополит не каже, що ці його письма не мають ніякого значення взагалі, тобто тепер і в майбутньому, і ні для кого. Митрополит говорить, що вони не мають ніякого «актуального» значення, тобто зараз. Кожний, хто з увагою прочитає це місце, поставить собі питання, чому Митрополит так говорить. Митрополит не дає сам відповіді, але відповідь напрошується сама собою: не мають актуального значення, бо одні їх не хочуть розуміти, другі неспроможні їх розуміти. Митрополит все ж таки видав ці документи і це найкращий доказ, що він прив’язував до них велике значення, не тільки значення історичного документу; Митрополит вірив, що український народ переможе наслідки довговікової неволі, що цей народ вирветься з чужих обіймів, він вірив, що глухі будуть чути і очі незрячих відкриються і побачать. Митрополит говорив і проголошував благйвість церковної єдності грядущим живим і здоровим українським поколінням. Для йому сучасної української генерації Митрополит бажав тільки християнського миру. Здійснення церковного з’єдинення було нашій генерації, на думку Митрополита, не під силу, тому їй призначив до здійснення оцей мінімум на далекому шляху до досягнення єдності, цей мінімум, який він назвав примиренням. Про це наглядно свідчать такі слова Митрополита: «А що досвід навчив мене, що в мові, в якій ідеться про порозуміння поміж різними віросповіданнями, люди схильні бачити бажання, щоб довести всі ці віроісповідання до одного, то на самому вступі заявляю, що таке поєднання всіх українських віроісповідань вважаю неможливим. І навіть тоді, коли говоритиму про таке поєднання, то воно і в моїй думці і в моїх словах і намірах є лише теорією не до виконання».

Думаємо, що виразніше не міг Митрополит висловити своєї оцінки про сучасний йому стан можливості реалізації ідеї з’єдинення. І вважаємо, що в словах не треба дошукуватися зневіри Митрополита в самій ідеї. В цих словах Митрополит змалював тільки стан грунту, на який паде благовість єдності; цей грунт висушений з живих релігійних соків, він позакидуваний брилами каменюк, на ньому насіяв ворог багато терня, яке заглушує ріст кожного здорового зерна. Замирення і порозуміння між християнськими віросповіданнями вже сьогодні не мало б бути нічим іншим, образно говорячи, як переоранням і на живими соками, виполенням бур’яну і терня із духового грунту українського народу. До плекання цього грунту належить також і те, щоб довести до і вирощення такої української людини, яка буде вважати релігію за релігію, а не за засіб всяких, тільки не релігійних цілей, щоб виростити таку українську хри людину, яка не зупиниться при питаннях релігії і віри на обкладинці й тільки обкладинкою потрапить захоплюватися та на підставі обкладинки оцінювати даний твір. Треба людини, яка потрапить і захоче розкрити книгу життя і шукати в ній Христовій істини.

Стільки щодо засадничих стверджень в питанні т. зв. національності Церкви. Думку Митрополита в цьому питанні можна схопити коротко в наступних словах: Митрополит не є поклонником уніформізму в Церкві, він, відповідно до свого мислення, відстоює ієрархічну синтезу вартостей у Христовій Церкві. В цій Церкві є Боже і людське, вічне і земне, невидиме і видиме, таїнственне і природне, в ній є також вселенське і національне, але не в хаотичному помішанні, а в ієрархічній гармонійній цілості. Якраз на таких премісах побудовані його дальші думки в питанні т. зв. національних Церков: «Якщо мова про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то можна сказати, що вони дійсно дають своєму народові якусь єдність, сильнішу від тієї єдності, що повинна і може єднати між собою всі народи світу... Але якщо мова про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба сказати, що вони не запевняють своїм народам просто ніякої єдності, може навіть вони спричиняються до поглиблення і загострення внутрішніх роздорів у народі...».

Митрополит не зупиняється тільки на самому ствердженні такої своєї думки, він дає багатий ілюстративний матеріял з історії т. зв. національних Церков, вказуючи на постійний процес розкладу таких національних Церков, а навіть ілюструє це твердження на прикладі Російської Церкви: «Російська синодальна Церква була теж типом національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо сама себе називала вселенською.