Та нелогічність, правда, робила можливим відчитування в добрій вірі нікейсько-царгородського символу віри, але дозволяла теж російським патріархам, прихильникам православія, самодержавія і «єдиної неділимої», вважати себе за вийнятково високо стоячих християн... Тільки поверхове дослідження створювало враження єдності синодальної Російської Церкви, але існування розколу і сект, які , множилися з кожним століттям, доводили, що ця духова і церковна єдність російського народу була тільки підтримувана рукою автократа і його уряду — «святійшого синоду».
Висловившись критично щодо можливості збереження єдності у т. зв. інацюнальних Церквах поза вселенською Церквою, Митрополит переконаний, що |Івайкраще забезпечена національна питоменність Церкви, — а тим самим ристова Церква стає найціннішим скарбом якоїсь нації, серед якої Церква виконує своє післанництво, — коли ця Церква є в злуці із Вселенською Церквою: «Поодинокі Церкви, залишаючись в зв’язку з усіма іншими Церквами Заходу, можуть зберегти дуже далекойдучу автономію, яку можна назвати автокефалією, бо є цілковита відсутність тієї залежності, яка підпорядковує поодинокі єпархії патріархату під власть партріарха. І в нашій Греко-католицькій Церкві Митрополит встановляє єпископів, і ніяке дисциплінарне право латинської Церкви нас не зобов’язує...».1
Такі в основному думки, що зарисовують далекосяжний задум Митрополита Андрея; задум цей кинений як проекція на українську землю, але важливий тим, що в ньому накреслені елементи, які мають загальнохристиянську і загальнолюд-ську вартість. І тому цю проекцію Митрополичого задуму можна кидати і за її здійснення змагатися у будь-якому просторі земної кулі і в будь-який час. Тому що ця проекція є тільки новим зусиллям, щоб бути вірним і служити заповітній просьбі Христа до свого Небесного Отця: «Отче, збережи їх, щоб всі були одно...».
Незвичайність нашого століття в тому, що це століття, яким започатковується нова епоха в бутті людства. Звичайно, цю незвичайність документують переломові винаходи, відкриття, досягнення на полі технічних, природничих наук. З християнської точки зору приходиться говорити також про незвичайність століття, в якому ми живемо. Вже в першій частині цього нарису було згадано, що дрімаюча туга християнського світу за єдністю християн, яка на наших очах перетворюється в могутній рух християн, що його найкращим виявом буде за Божою поміччю недалекий Вселенський Собор, є чимось небувалим і небуденним. У зв’язку з незвичайністю століття чується також часто незвичайні, сміливі і, в своєму зна-ченні, далекосяжні думки й задуми. І саме тут ми можемо бути вдячні Всевишньому Богу, що Він дав нам якраз у цьому столітті велетня релігійної мислі, якому припала доля благовістити Христову єдність серед роз’єднаного народу. Обнявши своїм духовим зором увесь цей народ, він проголошує з Святоюрської гори давньої Галицької столиці свої просьби, моління, свої поради й заповіти: «... не бачу, щоб хто-небудь з нас, архиєреїв різних українських віроісповідань міг дбати про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пищу це письмо, щоб простягнути руку до згоди і Ваші Преосвященства запросити до церковної єдності...»."
Та це в розумінні Митрополита далека й зараз нездійснима мета; тому, простягаючи руку до згоди, Митрополит нагадує і закликає до неустанної спільної молитви за поєднання і до просьби до Всевишнього про потрібну для примирення благодать. Він кличе всіх архиєреїв, щоб були готові на поступки, на які дозволяє совість, бо «...не годиться покидати віру батьків без повного і глибокого переконання, що такий є обов’язок супроти Бога...».1 Він заохочує шукати дороги до поєднання, завжди пам’ятаючи про те, що таке шукання єдності в Христі — це служба Богові, й тому «...мусимо про це пам’ятати, що справа релігії — це справа з Богом...».2
«Релігія — це справа з Богом» — цю правду бажав би Митрополит закарбувати в душах всіх християн, і тому так часто у різних варіантах її повторює, бо «...для кого, наприклад, релігія не є перш усього справою віддавання Всевишньому Богу належного Йому богопочитання, то він тим словом називає щось, чого я не розумію...».3
Запросивши ось так до призадуми. Митрополит веде нас усіх у скарбницю вічних Христових правд. І в цій скарбниці ми знаходимо, ми всі християни, вселенської і православної віри, цінності, які нам усім дорогі і нас усіх об’єднують, — Символ віри, одні Святі Книги, одні обряди, одні св. Таїнства, одні богослужби... Ми справді роджені і живемо в одній і тій самій благодаті св. Духа.
Але далі Митрополит проводить нас в історичне минуле нашої Церкви: «Всі православні ієрархи Київської Митрополії ставали перед питанням, чи можна і як зірвати канонічний зв’язок, який єпископа чи митрополита в’яже з своїм церковним зверхником. Досліджуючи положення української Церкви, візантійської Церкви і Римського Престолу, ієрархи Київської Митрополії пригадали собі, що біля сто років перед тим, за митрополита Ізидора, уся візантійська Церква з царем Палеологом, царгородським патріархом і всіма представниками візантійської Церкви проголосили як правду, Богом об’явлену, що Римський Архиєрей має над усією Церквою правдивий примат судовластя... Де-крети цього Вселенського Собору підписав Митрополит Ізидор і рішенням цього Собору Українська Церква залишилася вірною так, як це в тих обставинах було можливе... Москва з великим князем Василем зірвала канонічний зв’язок, що лучив її і піддавав під судовластя Київських митрополитів... Українські ієрархи прийшли до переконання, що мають не тільки право, але й обов’язок відірватися від царгородського престола... Хибний крок патріарха Керулярія вони тільки на-правляють, бо, рішаючи зірвати канонічний зв’язок з Царгородом, вони піддержують чи наново нав’язують зв’язок з Вселенською Церквою і її
