Римським Архиєреєм... Зриваючи зв’язок з Царгородом, зробили це не в ім’я цілковитої незалежності кожного митрополита від вишої влади — такої засади Христова Церква ніколи не визнавала за правильну, — зривали її в не ім’я само-любства, не в дусі бунту, а в ім’я послуху і покори...».

«Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і Александром П, тобто якби не єдиний у своїм роді, тільки царатом практикований спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення українських земель було б досі тим, чим його хотіли мати його ієрархи XVI ст., тобто було б вірне переданням Митрополита Ізидора, царгородського патріарха Йосифа і всієї візантійської Церкви, що прийняла за догмат примат судовластя Римського Архиєрея... Воно було б зберегло обряди, звичаї’, національне передання... було б тільки науку віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших проголошували, боронили, стерегли і розвивали науку Божого Об’явлення...».

Це митрополичий виклад історії минулого нашої Церкви в основних зарисах змагань за церковне з’єдинення, бо ж це змагання, яке не завмирало в нашому народі, постійно народжується і дивним дивом ці змагання завжди здушуються, чужими українській Церкві й українському народові, силами. Це минуле змальовує Митрополит на те, щоб над ним рефлектувати, щоб шукати, чи часом Господь не накреслює нашому народові, чи, точніше. Христовій Церкві в Україні, шляху, по якому їм належить ступати, щоб досягти завершення повноти свого власного буття, а, може, також, щоб відкрити в цьому минулому своє покликання в сімї християнських народів і цілого людства...

І від минулого Митрополит звертає свої очі на будуче, яке починається сьогоднішнім днем: «Таке положення буде для ієрархів на українських землях нагодою розглянути положення Церков і всієї церковної історії. Може дійдуть вони до того самого переконання, до якого прийшли їх попередники в XVI ст. Греко-католицькі єпископи, тобто українські єпископи, що тримаються вселенської віри, є наслідниками тієї ієрархії XVI ст... Наші ієрархи поставлені історичними обставинами перед питанням зірвати канонічний зв’язок з тими Церквами, до яких належать, мусять це зробити так, щоб того зв’язку не зривати дорогою розколу... в ім’я самолюбства чи імперіалізму, а в ім’я любові, християнської покори і церковного авторитету... Мусять також вважати на те, щоб... не затрачати того, що в цих матірних Церквах було вселенське, здорове і благодатне, а тільки те, що в цих матірних Церквах могло бути противне вселенській вірі й апостольским переданням...».’ Обнявши своїм зором минуле. Митрополит розкриває рівночасно цими думками й закликами шлях у майбутнє; це шлях, на який українські християни тепер чи, може, в дальшому майбутньому мусітимуть ступити, бо «з’єдинене з Вселенською Церквою українське благочестя, відмежовуючи нас від сусідів від Заходу і Сходу, є, на нашу думку, оперте на історичному досвіді, — єдиною формою релігійного буття, яке нам може за-певнити свобідний розвій нашої релігійної та національної культури й остерегти нас від внутрішніх роздорів...». На межі історичних епох проголошує Митрополит свої заповіти, шле свої просьби і, простягнувши руку до згоди, заявляє, що з’єдинення — це єдина тривка форма релігійного буття українського народу. І хоч замовк голос цього благовісника єдності, то свіжими і живими залишились його думки і мислі і його заповіти.

Свій нарис про Митрополита Андрея хотіли б ми закінчити рефлексією, яка мимоволі родиться в умі людини, коли глянути на двотисячолітню історію нашої землі, а в тому й на тисячоліття нашого українського християнства, з дальшої перспективи й очима віруючої людини. Давнє українське благочестя в самих початках буття Христової Церкви в Україні викреслило в уяві української людини чудову картину, яка з’явилася на світанку Христової Церкви на Дніпрових горах: це святий апостол Андрей Первозванний, рідний Брат первоверховного Апостола Петра, з’явився на Дніпрових горах, на місці, де в далекому майбутньому мала здвигнутися столиця України, а водночас матірний город християнства на східноєвропейському просторі. Він благословив ці гори і цю землю своїм хрестом; молитвою своєю він благав благодаті Господньої для землі, яка мала прийняти в себе зерно Христової благовісті, щоб принести святі багаті плоди. В цьому ж часі вмирав на хресті в Апостольській Римській Столиці рідний брат ап.Андрея Первозванного, св. первоверховний апостол Петро. Тільки єдиному Всевщучому Богу видною була оця таїнственна злука в рідності крови і рідності християнського духу між двома братами, між посівом мученичої крови і посівом Божого благословення, що ними обидва брати засівали землю на європейському Сході і Заході. І тисячу років пізніше, після цієї картини-з’яви на Дніпрових горах, на посіві Андріївського благословення виросли могутні Божі храми, як видимі знаки живої Христової віри і українського благочестя на всій українській землі, а на тисячолітній історії Христової Церкви в Україні видимо вирита печать оцієї первісної злуки між двома апостолами-братами, Андреєм і Петром... В цій братній злуці у вселенській вірі Христової Церкви родилось християнство в Україні...

А зараз проходить у минуле друге тисячоліття Христової Церкви і перше тисячоліття християнства в Україні. І на порозі нової доби з’являється, вже не в уяві, а в дійсності, постать переємника апостольського післанництва на українській землі – Митрополита Галицького, Слуги Божого Андрея. З’являється на зруйнованій землі й серед потрясеного в глибині своєї душі українського народу. Перший Андрей Первозванний благословив цю землю на засів і ріст Христового Євангелія, і тому він для віруючої української людини є Андреем Благословителем.