Методологія побудови наукової теорії

ВСТУП

Однією з якостей, що відрізняє наукове знання від ненаукового, є його системність. Це означає, що той емпіричний матеріал яким володіє наука, відповідним образом організований, зведений в певні класи і групи. Наукове знання має надто складну структуру, воно складається з безлічі самих різноманітних елементів. На "мікроскопічному" рівні науки можна виділити, наприклад, такі елементи, як поняття, судження, умовиводи,що добре відрізняються одне від одного за рядом формальних якостей. Однак вони не висловлюють специфіку наукового знання, оскільки в таких формах здійснюється як наукове, так і донаукове пізнання. По цій причині я не буду розглядати поняття, судження, умовиводи.

Для системи наукових знань характерно використання більш великих блоків, якими є - гіпотеза, теорія, модель. Ці форми наукового знання навіть з чисто зовнішньої формальної сторони відрізняються від зазначених вище, саме вони характерні для сучасної науки.

Крім того, будуть розглянуті і такі форми наукового знання, що відрізняються, скажемо від суджень не формально (як, наприклад, теорія або модель), а тільки функціонально. До їхнього числа відноситься проблема, ідея, принцип, закон, припущення і т. д. З формальної сторони це просто звичайні судження. Однак по своїм функціям в русі наукового пізнання і в організації знання означені його форми істотно різняться. Тому акцент буде зроблений на аналіз їхньої ролі в процесі пізнання, їхні відношення одне до одного і до більш складних форм наукового знання.

1.ПРОБЛЕМА І ПИТАННЯ

Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг слідуючих одна за одною проблем. Проблемний зміст науки входить в її загальний зміст як її складова. Однак область проблем і область вже завершеного знання настільки тісно взаємопов'язані, що механічно відмежувати їх одне від одної неможливо.

Проблема звернута не тільки в майбутнє, але і у минуле. З одного боку, в ній констатується недостатність досягнутого до певного моменту рівня знання, неможливість пояснити на основі цього знання нові явища дійсності. З іншого боку, проблема несе в собі частку знання, наявності якого вона зобов'язана своїм порушенням. Таким чином, проблема - це форма розвитку знання, форма переходу від старого знання до нового. Вона виникає разом з виникненням "революційної ситуації" старе знання вже не задовольняє нас, а нове ще не сформувалося повністю.

Дуже часто проблему зв'язують і навіть ототожнюють з питанням, підкреслюючи, що проблема - це ВАЖЛИВЕ, СКЛАДНЕ питання.

Очевидно це не зовсім вірно. Можна сказати, що всяка проблема зв'язана з питанням, але не всяке питання є проблемою. Проблема знаходить в питанні своє концентроване вираження , вузловим пунктом будь-якої проблеми є центральне питання. Складна проблема може розпадатися на ряд приватних проблем і відповідно висловлюватися в відповідних приватних питаннях. Однак головною рисою проблеми є те, що для її рішення, для відповіді на питання, що її виражають, необхідно вийти за рамки "старого" знання. Що ж стосується питання взагалі, те нерідко для відповіді на нього цілком достатньо "старого" знання. Таке питання при всій його важливості і складності для науки не є проблемою. Як народжується і розвивається проблема? Який механізм її порушення? Очевидно початковим пунктом виникнення проблеми є виникнення проблемної ситуації в науці, тобто протиріччя між знанням людей про потреби в якихось практичних або теоретичних діях і незнанням шляхів, способів здійснення цих дій.

Кінцевою основою проблемної ситуації є практика. Виявляється недостатність нашого знання про об'єкт, даючи "негативні" результати, практика призводить до виникнення нових проблем. При цьому не можна забувати, що наука володіє відносною самостійністю, внутрішньою логікою свого розвитку, своїми внутрішніми протиріччями, що теж створюють проблемні ситуації, зумовлені практикою не безпосередньо, а лише в результаті внутрішніх причин, що виникли в наслідок цієї практики. Так складається справа в багатьох областях науки: в математиці, теоретичній фізиці і т. д.

Багатогранність пізнання світу і кожного явища в цілому дуже часто ставить більше нових проблем, ніж вирішує старих, з'являються підпроблеми. В зв'язку з цим проблема являє собою галузеву систему, що може бути зображена за допомогою деревоподібної структури.

Поява нових проблем, висування нових аспектів колишньої проблеми закономірно є реалізацією однієї з основних вимог діалектичої логіки - всебічність дослідження об'єкту.

Слід розрізняти не тільки проблему і питання, але і також проблему і проблемний задум. В задумі на вказуються шляхи рішення проблеми, вона тільки ставиться. Розвинена ж проблема містить в собі і вказівку на шлях її вирішення. На рівні задуму, як правило, залишаються в науці "передчасні" проблеми, - тобто такі для яких ще не визріли "шляхи рішення", як теоретичного, так і практичного характеру. В той же час розвиток проблеми є одночасно і її рішенням.

Хоча порушення проблеми і її рішення - процеси якісно різні, але різкий кордон між ними провести не можна. Порушення проблеми є одночасно і початком вирішення, і чим більше просунувся дослідник на шляху порушення проблеми, тим більше він просунувся і на шляху її вирішення.

Неповнота знання про об'єкт дослідження може породити виникнення фіктивних проблем (наприклад "вічний двигун").

2.ІДЕЯ, ЗАКОН

Ідеї, особливо нові і фундаментальні, грають в науці виняткову роль. Добре відомо, що широкі горизонти відкриваються перед наукою в випадках виникненя неочікуваних ідей.

Термін "ідея" був введений вперше, швидше всього, давньогрецькими філософами.

Спочатку поняття носило чисто онтологічний зміст (Демокріт, Платон). Відхід від чисто онтологічного розуміння ідей зв'язаний з Аристотелем, що поклав початок розуміння ідей як форм мислення.

Поділилися (філософи нового часу) з