Теорема Піфагора в Дзеркалі поезії

У науці і, зокрема в ма-тематиці, упродовж віків робилися спроби подачі того чи іншого матеріалу у віршованій формі. Але при цьому, як правило, діяли за принципом, який можна сформулювати так: дощен-ту зруйнуємо — але зари-муємо. Не уникла цієї долі й теорема Піфагора — одна з перлин геометрії. І хоча в більшості з її перекладів домінує дидактичний еле-мент, відсуваючи літературні аспекти на задній план, усе-таки трапляються і щасливі винятки, коли поезія гармонічно поєднується з геометрією. До та-ких винятків, без сумніву, належить сонет відомо-го німецького поета XIX ст. Адельберта фон Ша-міссо. Пропоную його у моєму перекладі українсь-кою мовою (наведені далі переклади також вико-нані мною)

Теорема Піфагора

Як Істину відкрив — сіять їй вічно,

Вона нам — найнадійніша опора:

Так в древній теоремі Піфагора

Й донині бездоганно все й логічно.

Богам дарунок щедрий був й незвичний

За те, що осяйнуло його вчора: Ч

екала сто биків розправа скора, —

В віках луна їх рев жертовний зично.

З тих пір бики жахаються й тремтять,

Як істину нову явля прогрес,

Безсилі їй на перешкоді стать,

Й зливається їх рев в жалобний хор,—

Знов древній страх той в генах їх воскрес,

Що в них колись вселив ще Піфагор.

За легендою Піфагор, відкривши свою знамениту теорему, на знак вдячності приніс богам у жертву 100 биків.

Вірш німецького поета Г. Вебера на таку саму тему є пародією на знамениту «Лорелею» Г.Гейне.

Теорема Піфагора

Ввів інший поет вже цю тему

В свій вірш, — але як мені буть?

Прадавню одну теорему

Не можу ніяк я забуть.

Стояв там трикутник, як ментор,

Й один кут прямий в ньому був,

І саме ось цим елементом

Він славу й визнання здобув.

Вродливиці гіпотенузі,

Що стрімко здіймалася ввись,

Два катети, вірнії друзі,

В любові до смерті клялись. -'**

Та їхні обійми їй тісні,

То ж пісню співає вона,

Й геометрам всім у цій пісні

Втіх більше, аніж від вина.

Хто зовсім ще глузду не втратив,

Не зможе забути про це,

Що сума для а й b квадратів

Квадратові рівна для с!

Ця пісня й холодній медузі

Тепла і жаги додала.

Вже лиш за це гіпотенузі

Й двом катетам честь і хвала!

Для порівняння наведу вірш Г.Гейне.

Лорелея

Не знаю, звідки зітхання,

Й чого сумним маю буть, —

Із давніх часів сказання

Не можу ніяк забуть.

Смеркає, свіжість в долині;

Над Рейном, що мов заснув,

Туман, — й на скелі-вершині

Останній промінь сяйнув.

Там дівчина юна й чарівна

Вгорі на вершині тій,

Вся в золоті, мов царівна,

І гребінь теж золотий.

Розчісує ним волосся

Й співає пісню вона.

Це ніжне дзвінкоголосся

П'янить сильніш від вина.

Рибалки серце від пісні

У грудях б'ється сильніш,

Не бачить вже скелі грізні,

Він дивиться вгору лиш.

Я знаю: там, де лілеї,

Зімкнуться хвилі над ним, —

І це усе Лорелея Зробила співом своїм!

Із епіграм, що торкаються цієї теми, наведу фрашку (своєрідний жанр польської епіграми) про теоре-му Піфагора Леха Конопінського:

В любовних трикутниках найбільш рогаті

Ті, що є ослами в квадраті.