Той факт, що в 16 — 17 ст. жанрові різновиди літератури послуговувалися різними мовами, спричинився до затримання старослов’янської мови в конфесійному стилі. Біблію не було перекладено народнорозмовною мовою; її мова, відмінна від живої народної, сприймалася як самостійний високий стиль літературної мови. На цей час припадає розвиток науки про мову — створення «Граматики словенської» та словника «Лексис, сирЂчь реченія...» Лаврентія Зизанія (1596), граматики Мелетія Смотрицького (1619), «Лексікона славеноросского» Памва Беринди (1627). У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. триває жанрова диференціація укр. писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється історична проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукраїнської літературної мови — слов’яноруської (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова», зауважує П. Житецький, була наслідком «взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив живої нар. мови. У 18 ст. суспільні, релігійні, культурні умови в Лівобережній Україні спричинилися до того, що обидва різновиди староукраїнської літературної мови занепадають. Мовні реформи російського царя Петра І були спрямовані на те, щоб у друкованих в Україні релігійних текстах не було ніяких відмінностей порівняно з московською практикою. Від середини 18 ст. у Центральній і Лівобережній Україні мовою ділового спілкування стає російська. Староукраїнська книжна мова використовується часом як високий стиль у літературі, проте її витісняє у художній творчості народна мова (твори, написані в народнопісенному стилі).

1798 виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає історію нова українська літературна мова. Два джерела народної мови — розмовно-побутове і фольклорно-пісенне — розбудовуються у творчості наступників І. Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання українського фольклору, теоретичними настановами вводити рідну мову в культур, обіг сприяли виробленню норм нової української літературної мови (див. Роль письменників у розвитку української літературної мови).

На 20 — 40-і pp. 19 ст. припадають спроби граматичного лексикогранного вивчення української мови, зокрема граматика О. Павловського (1818), словник П. Білецького-Носенка (1840), поява в Західній Україні альманах «Русалка Дністровая» (1837) сприяли кодифікації норм української літературної мови. Тоді ж з’явилися граматики української мови в Галичині та Закарпатті (автори — І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай), друкуються також публіцист, твори укр. мовою. Нова українська літературна мова утвердилася щодо нормування і повноти своїх стилістично-естетичних можливостей у мовній творчості Т. Шевченка.

2-а пол. 19 — поч. 20 ст. характеризуються розвитком різножанрового художнього стилю і, меншою мірою, публіцистичного стилю, наукового стилю. Виробляється культура сцен. мови в укр. театрі (див. Мова театру). В умовах Російська та Австро-Угорська імперій стилі української літературної мови функціонували непропорційно, неприродно. Російський царат видавав укази про заборону української мови: Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876, розпорядження 1881, 1892 та наст. років. У підавстрійській Україні в кінці 19 ст. формувався науковий стиль, вироблялася наук, термінологія. Через роз’єднаність земель, заборону ввозити до підросійської України книжки українською мовою не було умов для витворення спільних загальнолітературних норм, що об’єднували б мовно-літ. практику українців, які жили в різних державах. Моменти послаблення царської цензури викликали активізацію мовно-літературного життя у Східній Україні. Після російської революції 1905 на нетривалий час розширилося функціонування україномовної преси. Багатотемність української художньої і публіцистичної літератури, діяльність письменників у галузі художнього перекладу (див. Перекладознавство) сприяли розширенню словника української мови, появі нових жанрів, розвитку мовно-стилістичної системи. У цей час відбувається активний процес нормалізації, кодифікації норм української літературної мови. З’являються словники Є. Желехівського та С. Недільського, Б. Грінченка, граматики А. Кримського, В. Сімовича. Точиться полеміка навколо українського правопису й алфавіту.

За відсутності національної школи, в умовах царської політики «обрусіння» важким був шлях вироблення спільного для усіх українців правопису, шлях унормування літературної мови. Гостро стояло питання про шляхи розвитку української літературної мови у Східній Україні (І. Нечуй-Левицький, П. Куліш, М. Драгоманов), а також у Західній, де точилася боротьба між «народовцями» та «москвофілами» щодо тенденцій розвитку літературної мови (див. Західноукраїнська мовно-літературна практика). «Азбучну війну» висміяв І. Франко, який продовжував ідеї альманаху «Русалка Дністровая», обстоював думку про єдину укр. літ. мову, що має розвиватися на східноукраїнській основі, природно вбираючи особливості південно-західного наріччя. Мовна практика в Східної і Західної Україні відбивала різні літературні писемні традиції; східний і західний з характерними регіоналізмами варіанти літературної мови спиралися на різні діалектичні основи. Українська літературна мова безпосередньо пов’язана з історією українського правопису, в якому залежно від тенденцій переважали фонетичні або історико-етимологічні принципи, а також з розвитком граматичної та лексикогранної думки в Україні, тобто з виданням граматик і різного типу словників, що кодифікують загальнолітературні норми.

У 20 ст. українська літературна мова, як і українська культура загалом, переживала окремі періоди національного відродження. З березня 1917, в часи УНР, коли збільшується число видань українською мовою, урізноманітнюється їхня тематика, публікуються книжки