У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Реферат на тему:

РЕФЕРАТ

на тему:

„Історія становлення та розвитку української мови”

Частина історії української національної мови і культури, що засвідчує появу та поширення літ. писемних пам’яток (див. Пам’ятки української мови), створених за відповідними мовно-стильовими нормами; історія писемових і усних стилів української. літературної мови; процес становлення і функціонування літетарурних норм; 2) навчальна дисципліна. Українська літературна мова пов’язана з суспільно-економічними, культурними, умовами життя українського народу, станом освіти, науки, книгодрукування, розвитком мистецтв, відбиває офіційний статус літітературної мови в державі — її поліфункціональність чи обмежені культурно-національні функції.

Українська літературна мова вкладається у різні схеми залежно від того, як висвітлюється історія України, укаїнської культури. У ній враховується визначальна для літературно-писемних стилів характеристика: співвідношення усної (див. Усна мова) і писемної (див. Писемна мова) форм літературної мови. Норми національної мови, близькі до літературних, формуються у мові фольклору, відбиваючи його наддїал. характер. Ще до того, як з’явилися писемні пам’ятки староукраїнської (давньоруською) мовою, усна народнопоетична творчість шліфувала, унормовувала мову, сприяла витворенню традиційних формул, що увійшли згодом у літературну мову княжої доби. Деякі дослідники висловлюють гіпотезу, що до прийняття християнства і запровадження церковної болгарської (церковнослов’янської, староболгарської, старослов’янської) мови в Київській державі існували пам’ятки, писані руським письмом. Це була мова, якою князі укладали договори з іноземними державами, писали інші ділові документи, грамоти. З прийняттям християнства і поширенням конфесійної літератури функцію літературної мови в Україні виконувала старослов’янська мова (слов’янська, словенська). Нею переписувалися релігійні тексти і створювалася література високого стилю. Поряд із старослов’янською літературною мовою існувала староукраїнська літературна мова. Використання її у літературі, що створювалася на територіях, де звучали народні говори, не могло не відбитися на її характері, так само як і на характері старослов’янських текстів, що зазнавали відповідного редагування. Тому в пам’ятках київського, ширше — південноруського походження дослідники фіксують типові риси української мови. До них, зокрема, належать фонетичні і морфологічні явища типу нерозрізнюваних звуків ы та и, Ђ та і, а також складів ра — ря, ру — рю; появи після твердих шиплячих о замість е (чоловЂка, жона); чергування приголосних у давальному і місцеви відмінках подібно до сучасних (на дорозі, дівці, в кожусі); функціонування клич. відмінка (Игорю, Всеволоде) тощо. Ці та інші подібні ознаки засвідчені в пам’ятках — Ізборниках Святослава 1073 та 1076, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056 — 57), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законЂ і благодати» Іларіона.

Серед типової української лексики дослідники називають уживані в староукраїнських літописах слова: ролья (рілля), вЂхъть, лЂпший, (о)болон(е), пуща, стрЂха, диво, рЂнь, грудьнь, ирий, багно, гай, трЂска, гребля та ін. Елементи місцевої мови використовуються у культовій, житійній, ораторсько-повчальній літературі, що звичайно створювалася старослов’янською мовою. З останньої українська мова у старі часи запозичала стилістично марковані слова типу благодать, блаженство, пресвятий, любомудріє, любодіяння, град, страх і т. п. Як стиліст, явища ці старослов’янізми використовувалися в українській літературній. мові і в наступні століття. За часів Київської Русі у зв’язку з князівською розмежованістю писемні пам’ятки відбивають територіальні діалогові риси. Останні (галицькі, волинські, турово-пінські, володимиро-суздальські, новгородськопсковсько-фінські) увиразнюються особливо в 14 — серед. 15 ст.

Після монголо-татарської навали західні і більша частина південно-західних земель Давньої Русі підпали під панування Литви та Польщі. У Великому князівстві Литовському як літературна використовувалася мова «руська», що в основі своїй була староукраїнською літературною мовою княжої доби, але з виразним впливом живих народнорозм. елементів, білоруських — у Західній Русі, українських — у Пд. Русі (див. Західноруська писемна мова). Руська мова була визнана у Литві і в Молдавському князівстві офіційною, про що свідчать грамоти 14 — 15 ст., Литовський статут, у якому записано: «А пиcap земьски мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим языком и словы». Характерні ознаки цієї наддіал. мови: фонетичний перехід г, к, х, в з, ц, с, сполучення ры, лы, почасти твердість p. Вона вироблялася як нормативна мова, якою користувалися у канцеляріях Києва та Волині, південному-сході. Поділля, Галичини, Молдови. Староукраїнська мова ділових документів 14 — 15 ст. відбиває такі поняття народнорозмовна практики, як вага, важити, бачити, борзость (швидкість), братаник (син брата), буковина, вжиток, вольность, глинар (той, хто обмазує глиною хату), допомагати, дякувати, зброя, нащадок і т. п.

У 16—17 ст. церковно-релігійні твори писалися книжною мовою, яку називали словенською, слов’яноруською, а пізніше слов’яноукраїнською. Але й на культових пам’ятках позначався вплив живої народної мови; вони перекладаються або «простою», або книжною українською мовою (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У перекладах Євангелій замінюються незрозумілі старослов’янізми, вживаються звичні для народнорозмовної мови синтаксичні конструкції, фразеологізми, тобто слов’яноруська мова демократизується. Особливо відчутний цей процес у полем, літературі — жанрі, що розвинувся як відповідь на політику насильницької полонізації та окатоличення українців («Перестороги» Йова Борецького, «Палінодії» Захарії Копистенського, творів Івана Вишенського). Іван Вишенський відстоює переваги слов’яноруської мови порівняно з латинською як знаряддям католицизму. Залежно від жанру літературного твору Іван Вишенський користувався також «простою мовою» з великою кількістю народнорозмовних слів.

Жива розмовна мова українського народу знаходила відображення у фольклорних записах, в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича. У діловій мові 17 ст. засвідчується заміна латинізмів, полонізмів народнорозмовними формами. Слов’яноруський тип мови переважає у літописах [Густинський


Сторінки: 1 2 3