для просвіти народу, створюється ВУАН, активно започатковується наук, вивчення української мови і вироблення наук, засад творення національної термінології. Проголошене гасло соборності України сприяє й активізації процесів інтеграції української культури, зокрема варіантів української літературної мови. Відомий «Стилістичний словник» 1. Огієнка (1924) орієнтував мовців на загальнолітературні норми, сформовані на середньонаддніпрянських говорах української мови. Водночас праці І. Огієнка, О. Синявського засвідчують вплив на загальнолітературні норми української мови галичанізмів. У наук. видання, словники вводяться розмовні форми, в термінотворенні зростає вага етногр.-романт. напряму. У зв’язку з розширенням функцій літературної мови актуальною стає проблема кодифікації літературної норми (див. Норма мовна), що супроводжується пурист, тенденціями в галузі культури мови (див. Пуризм). Усі ці процеси 20-х pp. були ознакою відродження української державності й пов’язаної з ним національно-мовної політики, що впливала на функціонування літературної мови в освіті, культурі, війську, релігії, загалом у державі. Українська літературна мова у 20 ст. відбиває суперечність між потенціальними можливостями структури української мови і використанням цієї мови в різних ситуаціях буття української нації. Відсутність національної держави позначилася на неповнокровному житті офіційно-ділового, наукового. стилів сучасної літературної мови, призвела до порушення рівноваги між усною і писемною мовою, до зниження культури української сценічної мови. Маючи світового рівня перекладацьку школу, розвинені традиції перекладознавства в Україні, українська літературна мова практично не має великих перекладних словників з англійської, німецької, французької та ін. мов.
У 20-х та 50 — 60-х pp. з’явилася низка термінологічних російсько-українських словників. Проблеми термінології та усталення державних мовних стандартів у різних галузях науки і виробництва набули особливої актуальності у зв’язку з державним статусом української мови в незалежній Україні у 90-х pp. (див. Державна мова). Це зумовлює пошуки нових підходів до наукових, науково-навчальних стилів. 2-а пол. 20 ст. в українській літературній мові позначена новими тенденціями у використанні варіантних норм. За умови єдиної середньої освіти та ролі мовного виховання через функціонування засобів масової інформації, навіть ураховуючи вторинну роль останніх щодо офіційної російської мови, формувалися й усталювалися спільні загальнолітературні норми, зокрема орфоепічні, вироблялися зразки сучасної української літературної мови. Українською літературною мовою створено естетично досконалі художні та публіцистичні тексти. Кінець 80-х — 90-і pp. 20 ст. позначені процесами демократизації української літературної мови, зростанням числа варіантів (лексичних, граматичних, орфоепічних та ін.), джерелами яких виступають укр. мовно-літ. практика 20-х pp. 20 ст., мовна практика західної української діаспори, сучасний розмовний стиль. В українській літературній мові виникає проблема правописної варіантності (див. Варіантність норми), спричиненої публікаціями авторів із західної діаспори, які послуговуються відмінними від т. з. материкового правописами.
Актуальними щодо літературних норм є різновиди усної форми літературної мови, і саме в останнє десятиліття вона набуває в українська літературна мова особливого значення, засвідчуючи повноту функціонування мови і вироблення життєздатних варіантів. Українській літературній мові присвятили дослідження П. Житецький, І. Франко, А. Кримський, М. Сумцов, Г. Левченко, М. Судима, П. Плющ, І. Білодід, Ю. Шевельов, П. Тимошенко, А. Москаленко, М. Жовтобрюх, З. Франко, В. Русанівський, В. Німчук, В. Передрієнко та ін. Як навч. дисципліна І. у. л. м. сформувалася в 40 — 50-х pp. 20 ст. Коло проблем, що становлять предмет її вивчення, охоплює періодизацію української літературної мови, визначення загальних тенденцій розвитку літературної мови, відображених у граматиках, словниках, а також у текстах, що репрезентують різні стилі; визначення ролі стилів індивідуальних у загальному процесі стильової диференціації літературної мови, нормалізацію і кодифікацію літературних норм. Різні періоди в українській літературній мові і відповідні літературно-писемні пам’ятки вимагають особливих методів аналізу, різного наукового інструментарію в описі досліджуваного історичного процесу. Порівняльноісторичний метод переважає при аналізі мовних пам’яток 11 — 17 ст. Лінгвостиліст. методи застосовуються при вивченні сучасної літературної мови. Наукова база української літературної мови потребує значної кількості словників як загальномовних, так і мови письменників словників. Українська літературна мова, як соціолінгв. дисципліна грунтується на фактах соціології, історії, зокрема історії нац. культури.
Література.
1. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії укр. мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ-ХIII вв. К., 1924; КІУЛМ, т. 1-2. К., 1958-61;
2. Хрестоматія мат-лів з історії укр. літ. мови, ч. 1 — 2. К., 1959 — 61;
3. Жовтобрюх М. А. Мова укр. преси (До серед, дев’яностих років XIX ст.). К., 1963;
4. Плющ П. П. Історія укр. літ. мови. К., 1971; Мова і час. Розвиток функц. стилів сучас. укр. літ. мови. К., 1977;
5. Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’ян. літ. мов. К., 1985; Житецький П. Г. Вибр. пр. Філологія. К., 1987;
6. Шевельов Ю. Укр. мова в першій пол. двадцятого століття (1900 — 1941). Стан і статус. Мюнхен, 1987;
