були греки, що добре познайомилися з тою мовою, чи слов'яни, що присвоїли собі грецьку освіту), мали таке саме замилування до віршування, як і візантійці. Число церковнослов'янських поезій, що дійшли до нас, досить значне. Говорю се особливо про ті давні поезії, що належали ще до тої доби церковнослов'янської мови, коли знаки ъ і ь були ще самозвуками і творили склади, що не можна класти пізніше від Ч в. Розуміється, що ті церковнослов'янські поезії не дійшли до нас у оригіналах або автографах їх авторів, лише у відписах із давніших або пізніших часів, коли ъ і ь не раз пропускали і мова загалом підновилася. З чого виходить потреба реконструкції тих текстів, якої не дуже трудно доконати. Треба тільки в деяких місцях повставляти ъ і ь, замість форм -аго, -уму, -ымъ і т. п. в закінченнях прикметників повставляти старші форми -ааго, -ууму, -ыимъ і т. п., замість -ахъ, -?хъ і ін. у закінченнях дієслів недоконаного часу повставляти старші форми -аахъ, -?ахъ і т. ін., та й то не все, і реконструкція готова» [18, 537].
Сей виклад проф. Соб[олевського] оскільки короткий, остільки й недокладний. Поперед усього треба зазначити, що найстарших християнських поетів Григорія Назіанзенського (330-390), Сінезія (род. коло 370), Мефодія Олімпійського (вмер 311) та Єфрема Сіріна (вмер 373) ніяк не можна зачислити до візантійців, бо вони жили та працювали переважно в Малій Азії або Сирії в добі, що належить іще до греко-римської старовини. В поезії Григорія переважає ще старинний розмір, гекзаметри, ямбічні триметри та анакреонтики. Гекзаметрами написана також його автобіографія, що обіймає коло 2000 рядків. Та між його поезіями заховалися дві («Пісня вечірня» та «Упімнення до дівоцтва»), зложені новими розмірами, яких основою являється не довгота або короткість складів, тільки наголос слів. Ся нова поезія почалася, мабуть, у Єгипті, бо вже в творі Климента Александрійського «Рбйдбгщгьт» при кінці міститься гімн, зложений свобідним розміром. Подібні гімни писав Сінезій. В Сирії почався подібний напрям у християнській поезії під впливом єврейських псалмів, і то почався сірійською мовою. Щодо драми «Чсйуфьт рЬучщн», зложеної старогрецькими триметрами і приписуваної Григорію Назіанзенському, новіші досліди доказали, що вона походить із значно пізнішого часу [18, 537].
Із пізніших візантійських поетів, що писали вірші з акростихами, можна назвати Ніла, Ілію Синкелла, Ігнатія Диякона, Льва Мудрого, Константина Сицілійця, Симеона Метафраста, Никифора Урана, Теодора Продрома, Киріака – митрополита хонейського, Никифора Калліста Ксантопула. Про віршований розмір, званий політичним стихом, див. там же, ст. 650-652 [18, 537].
Натомість те, що сказано про реконструкцію церковнослов'янських текстів, не скрізь правдиве і не вичерпує всієї речі. Побачимо далі, що старша форма, в якій ъ відповідає самозвукові, приходить при реконструкції Костянтинової молитви всього тільки раз, і то власне в першім слові. Натомість проф. Соболевський не звернув уваги на те, що реконструкція старих текстів, переданих у пізніших відписах, роблених невідомо де й ким, діло далеко складніше, ніж просте привертання старших форм замість пізніших. Першою умовою успішної реконструкції таких текстів являється зібрання та порівняння всіх відписів, яких варіанти дуже часто відкривають не тільки прості помилки та пропуски пізніших переписувачів, але також тенденційно доконувані зміни в старих текстах.
«Розуміється само собою, – читаємо далі в болгарськім викладі проф. Соболевського, – що таким способом не всі вірші можна реконструювати. Для деяких віршів треба робити більші або менші поправки, але таких віршів я не буду вживати і лишаю їх на боці». Отеє речення відноситься до вживання старих віршів для пізнання наголосу в старих церковнослов'янських словах, що проф. Соболевський зі свого філологічного становища вважав найважнішою метою своєї публікації. Сеї мети він не міг осягнути тому, що його поняття про віршову будову Костянтинової молитви було, як побачимо далі, зовсім невірне, тому й віднайдені ним наголоси старих слів у значній часті вийшли хибні. Подаю докінчення виводів проф. Соболевського [18, 537].
«Віршований розмір церковнослов'янських поезій, се візантійський політичний вірш 12-складовий. Його теорія мусить бути також візантійською. Та сама цезура по п'ятім складі, обов'язкова у візантійців, хоч і не все, являється звичайно також у слов'янина. Тому треба допустити також, що передостатній склад кождого стиха мав наголос у слов'янина так само, як у візантійця». Се остатнє речення проф. Соболевський надрукував курсивом, очевидно, признаючи йому велику важність.
Подавши виводи російського вченого, перейду тепер до тексту самої молитви. Для читачів, яким недоступні вищенаведені публікації, подаю тут поперед усього текст молитви у всіх трьох версіях, опублікованих прозою, і в віршованій версії, опублікованій Бодянським, якого текст досить близько сходиться з текстом Срезневського і може вважатися одною з найліпших копій, які дійшли до нас.” [18, 537]
Хорватський учений проф. Ц. В. Мареш пише, що знайдений ним азбучний вірш – 11-складовий із досить вільною цезурою [17, 33].
Виходячи із своїх концепцій, О. І. Соболевський та І. Я. Франко здійснили й спроби реконструкції первісних текстів азбучних віршів.
До білих плям у тлумаченні слов'янських творів цього жанру належить проблема залежності їх, і зокрема «Азбучної молитви», а точніше – її протографа, від так званих давньоєврейських алфавітних віршів.
Щп гебрейські поетичні твори зовсім не бралися нашими дослідникими до уваги, сказати не можна. Так, той же Франко, відстоюючи свою тезу про те, що віршовий розмір азбучної молитви походить від народної епіки болгар та сербів і під
