наших колядок, а не від візантійського політичного вірша, пише: «Та між його (Григорія Назіанзенського) поезіями заховалися дві («Пісня вечірня» та «Упімнення до дівоцтва»), зложені новими розмірами, яких основою являється не довгота або короткість складів, тільки наголос слів. Ся нова поезія почалася, мабуть, у Єгипті, бо вже в творі Климента Александрійського «рбйдбгщгьд» при кінці міститься гімн, зложений свобідним розміром. Подібні гімни писав Синезій. В Сирії почався подібний напрям у християнській поезії під впливом єврейських псалмів, і то почався сірійською мовою» [17, 34].
В іншому місці Франко згадує поетичну прозу із зачалами, характерними як для перекладів гебрейських поетичних творів, так і для всіх книг святого письма церковнослов'янською мовою [17, 34]. У праці «Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході» Франко пише про характерний для єврейської поезії паралелізм думок та поетичних образів [17, 34].
Н. С. Демкова та Н. Ф. Дробленкова у статті «К изучению славянских азбучных стихов» ідентифікують автора тлумачної азбуки «Азъ есмь всему міру св?т», тобто найдавніших азбучних віршів про всемогутність бога, автора, який володіє слов'янським віршем і прийомами давньоєврейської псалмічної поетики [17, 34] з Кирилом Філософом, творцем слов'янської писемності, автором агіологічних та гімнологічних творів, які вивчалися і в грецьких школах, знавцем єврейської мови й текстів святого письма. Тут же звернуто увагу на один із прийомів: «У вірші чітко відчувається паралелізм членів, в даному випадку «паралелізм синтетичний», особливо поширений в давньоєврейській псалмічній поезії» [17, 34]
І ще одне. Дослідниці, говорячи про частину початкового тексту «Азбуки», яка складається із 12 строф, пишуть: «Цю обставину також важливо відзначити, оскільки саме ця кількість строф (12) складає своєрідний «розмір» давньоєврейського псалмічного вірша. Творець «Азбуки», можна припустити, добре знав і використав принципи давньоєврейської поезії» [17, 34].
Як бачимо, ні на початку вивчення азбучних віршів, ні в наші часи дослідники не виключали і не виключають можливості впливу на церковнослов'янські релігійні пісні, і зокрема на азбучні вірші принципів давньоєврейської поезії. Інша річ, що ні паралелізм думок і образів, ні «синтетичний паралелізм» не є найхарактернішим прийомом гебрейських поетичних творів.
У майже забутій статті А. Олесницького «Ритм и метр ветхозаветной поэзии» вказується ще на алітерацію, гомеотелевти, закриту риму, асонанси, аномінацію, гру слів та ін. прийоми, не менш важливі у давньоєврейській поезії [17, 34].
Чільне місце між ними посідає алітерація. Як відомо, звукові повтори, алітерація та анаграма лежать в основі звукової організації спільноіндоєвропейської поетичної мови [17, 35].
У зв'язку з алітерацією в старозавітних текстах А. Олесницький пише: «Алітерація може правильно зв'язувати між собою рядки всієї пісні за допомогою правильності повторення літер за алфавітом, як у наших церковних піснях зв'язуються стихіри чи похвальні пісні (слов'янське краєгранесіє)» [17, 35]. І продовжує: «Відтоді, як алфавіт поставав перед письменником завжди в урочистому порядку, письменник, у своєму поетичному доборі звуків, не міг відвернутися від цього відомого вже порядку, поки нарешті алфавіт зробився і твердою підмогою віршописців. Ми навіть гадаємо, що на встановлення і кристалізацію самого алфавіту мала вплив первісна тенденція мови до алітерації, оскільки, наприклад, літери ламед, мем, нун стоять поруч, очевидно, внаслідок добору звуків одного органу» [17, 35].
Чи не найзнаменитішим витвором подібного роду поетичної мови є 119-й псалом, який являє собою вигадливу конструкцію, що складається із двадцяти двох восьмивіршів, протягом кожного з яких всі рядки починаються з однієї літери, і так в алфавітній послідовності двадцяти двох літер єврейського алфавіту [17, 35].
Ось де слід шукати витоки церковнослов'янського азбучного вірша.
Можна лише здогадуватися, коли, на якому етапі, з яких причин алітерація як особливість, як оздоба «осипалася» з азбучних віршів чи була знебарвлена в процесі перекладів на інші мови. С. С. Аверінцев у зв'язку з грецькими текстами євангелій пише, що коли семітологи взялися за реконструкцію первісної арамейської форми євангельських афоризмів, то виявили під повільним ритмом грецького у євангелій стислу, пружну мову, більше схожу на енергійні вірші, ніж на прозу; ця мова грала каламбурами, асонансами, алітераціями та рифмоїдами [17, 35].
Судячи з підрядкового перекладу одного автобіографічного вірша Григорія Назіанзина, уже він – автор «Алфавітаря» – міг не врахувати існування алітерації, скажімо, в тому ж таки псалмі 119-му, бо зізнавався: «Щоб ти знав, що і в святому письмі багато чого викладено віршами, як запевняють єврейські вчені... В цьому переконає тебе й Саул, звільнений від злого духу звуками Давидової ліри». Тобто виходить, що Григорій Назіанзин покладався на запевняння єврейських учених, а не на власні спостереження. Цей здогад підтверджують і рядки з того ж таки «Алфавітаря» Григорія Назіанзина:
ўсЧЮн брбнфюн кб'й фЭлпт рпйпх иепн. ВЯпх фп кЭсдпт, Эквйпфн кба Юмесбн. Гйнщфке рЬнфб фщн кблюн фб дсЬмбфб. Дейньн рЭнеупбй, Чефспн д'епрпсефн кбкют. Ехесгфюн ньмйже мймефуыбй ие&н. ЖзфеЯ иепэ упй Чсзуфьузфб Чсзуфьт дн. [17, 36]
З них можна зрозуміти, що в «Алфавітарі» Григорія Назіанзина виразніше «поводять» себе голосні звуки (б, е); якщо в і д «прозвучали» в своїх рядках по двічі, то г і ж алітерації не утворюють [17, 36].
Зрозуміло, якщо Кирило і справді орієнтувався на «Алфавітар» Григорія Назіанзина (а про те, що Костантин Філософ любив і знав багато творів Григорія Назіанзина «изъ оустъ» – відомо [17, 36]), то алітераційних сигналів, які в ньому наявні не достатньо, щоб на них можна було звернути увагу й відтворювати церковнослов'янською мовою. А свідченням того, що Кирило
