– глиняні таблички, написи на каменях, скелях тощо. Знайдено, зокрема, знамениту бібліотеку ассирійського царя Ашурбаніпала, а на початку XX ст. – збірник законів вавилонського царя Хаммурапі та фрагменти давньошумерських законів. Клинописне письмо, яким усі ці знахідки написані, розшифрував німецький дослідник Георг Гротефенд (1775-1853). Продовжили і поглибили його дослідження француз Ежен Бюрнуф і норвежець Христіан Лассен. їхні праці опубліковані в 40-х роках XIX ст.
Історія Межиріччя постала перед сучасниками у новому, значно повнішому вигляді.
Отже, в цій країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок у горах Вірменії і впадають у Перську затоку, регулярно зрошували і удобрювали навколишні землі, які давали багаті врожаї.
Особливістю природних умов Межиріччя була майже повна відсутність дуже важливих видів технічної сировини – каменю, лісу, металу, без якої немислиме виготовлення знарядь праці, зброї тощо. її природну нестачу компенсувала торгівля, обмін. Утворився численний прошарок купців, торговців-тамкарів.
Усі ці фактори прискорили розвиток приватної власності, майнової нерівності, класів – отже, відбувався процес розкладу родоплемінного ладу. Постала потреба в утворенні апарату управління, держави, яка тримала б у покорі рабів, відстоювала нові порядки, захищала приватну власність тощо. На території Межиріччя, зокрема на півдні, тобто у Шумері, виникло чимало невеликих держав, центрами яких були великі міста, що стали осередками ремесла, торгівлі, культури. їх називали патесіати – за назвою їх правителів – патесі ("служитель бога") або ісаку ("намісник бога"). Це Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Ассур та ін. Патесіати вели між собою постійні війни, що, зокрема, давало можливість за рахунок військовополонених збільшувати кількість рабів. Водночас швидко розвивалися продуктивні сили, культура тощо.
Серед інших свідчень археологів і геологів знаходимо цікаве повідомлення про те, що у південній Месопотамії в давні часи трапилась катастрофічна повінь, яка відображена в стародавніх літературних джерелах Сходу – "Епосі про Гільгамеша". У цьому творі, набагато давнішому, ніж Біблія, є епізод, де зображено "всесвітній потоп" з такими самими найточнішими подробицями, як потім описує Біблія.
Але ще до "потопу" в Шумері відбувався процес централізації, керівна роль переходила від одного патесіату до іншого. Джерела називають вісім династій царів ("до потопу"), котрі царювали 241 тис. років. Після "потопу" змінилося ще вісім династій царів, які правили двома народами – шумерійцями на півдні й аккадцями на півночі – ще декілька десятків тисяч років. За цей час процес централізації значно поглибився. Зокрема, довгі століття домінувало аккадське місто – патесіат Кіш, потім гегемонія переходить до Лагаша (початок III тис. до н.е.). Шумер і Аккад досягли високого рівня розвитку матеріальної культури. Керівництво справою створення і впорядкування іригаційної системи вже потрапляє до центральної влади. Посилюється вплив і влада жерців. Будують великі храми і палаци царів. Далі триває суспільний поділ праці, а на його основі – подальше зростання багатства знаті та майнової нерівності. Збільшується кількість рабів, посилюється їх експлуатація.
Утворення великих держав з розгалуженим апаратом управління, всевладдя знаті зумовлюють розшарування серед общинників. Маломіцні господарства общинників занепадають, втрачають землю, яка поступово стає об'єктом купівлі-продажу. Збіднілі общинники, обплутані боргами, потрапляють у кабалу до багатіїв, жерців. Непосильними для общинників стають зростаючі податки, побори і повинності. Поширюються невдоволення, бунти, заворушення [25].
На початку XXIV ст. до н.е. царем Лагаша став Урукагіна. Він провів низку реформ, які мали на меті полегшити становище общинників, міських низів, дрібних жерців. Урукагіна повернув храмам їх землі, худобу, рабів, що в них забрали багатії. Водночас заборонив храмам чинити насильство над власністю і особою селян, ремісників. Утричі скоротив винагороду жерцям при похованні померлих, познімав наглядачів з полів, колодязів, місць ловлі риби та інших, скоротив чиновницький апарат, зменшив розміри податків і поборів тощо. Реформи Урукагіни підбурили проти нього не тільки власну знать, а й родову аристократію сусідніх держав. Коли проти Лагаша пішов війною цар Умми, Лагаш зазнав поразки і був спустошений. Незабаром гегемонія переходить до семітського міста Аккаду. Його цар Саргон створив у Межиріччі єдину централізовану державу, територія якої простяглася від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала вона понад 200 років. Потім її завоювали дикі гутейські племена. Через 120-130 років гутейці були вигнані або асимілювалися. Гегемонія у Межиріччі знову перейшла до шумерійців – царства Ур. Урські царі впродовж тривалого часу правили країною. В цей період дуже високого рівня досягає розвиток матеріальної і духовної культури. Донині збереглися залишки храмової вежі, відомої нам під назвою Вавилонської. Вона стояла на прямокутній основі, сторони якої мали 62,5 і 43 м. Вежа мала багато поверхів, а на вершині стояв храм. Вавилонська вежа була побудована значно раніше, ніж найстаріша єгипетська піраміда.
У царстві Ур розвивається приватна власність на землі, запроваджується боргове рабство. Ще більше активізується внутрішня і зовнішня торгівля. Будуються великі, розкішні споруди – палаци царів і знаті, храми, вдосконалюється іригаційна система, створюється постійна професійна армія, вперше формуються загони лучників.
Однак на початку XIX ст. до н.е. на Урську державу напали кочові племена амореїв та еламітів, і могутня колись держава розпалась. Але і ці завойовники згодом пішли геть, а їх залишки асимілювалися. Знову великі міста-держави Межиріччя почали вести між собою боротьбу за владу. В кінці III – на початку II тис. до н.е. на передній план виступають аккадці. Поступово набуває все більшої сили і могутності їх новий центр – місто Вавилон – "ворота Бога"). З того часу
