2.4. Окремі договори за законами Хаммурапі

2.4.1. Купівля-продаж і обмін

Договору купівлі-продажу в законах Хаммурапі присвячено небагато статей. Угода укладалася в присутності свідків, зазвичай у письмовій формі. Певних детальних зобов'язань сторін не передбачалось. У договорі лише фіксували волю сторін про передання права власності. Акт передачі супро­воджувався символічним доторком палички, про що зазначено у договорі [8].

Предметом купівлі-продажу були як рухомі речі, так і нерухомі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали тощо.

Часто траплялись договори купівлі-продажу рабів. Ціни на рабів були різні – залежно від їхнього віку, статі, виучки, професії та ін. За деяких рабів іноді платили всього 4-6 сиклів, за інших 50-55, тобто майже 1 міну (міна = 60 сиклів). В середньому ціна дорослого раба становила 20 сиклів. Саме така ціна записана у законах Хаммурапі як відшкодування власникові у разі заподіяння смерті його рабу (ст. 252). У законах передбачені гарантії якості купленого раба. Так, якщо впродовж місяця після купівлі раба чи рабині у них виявиться хвороба, названа "бенну" (очевидно, епілепсія), то покупець може повернути раба продавцеві і одержати назад гроші (ст. 278). Якщо хтось купив раба за межами держави, а той виявиться власністю вавилонського громадянина, то покупець, хоч і не знав цього, мусив повернути раба власникові. Коли цей раб є чужоземець, то власник раба повинен відшкодувати покупцеві заплачену за раба суму; коли ж раб вавілонянин, то покупець не повинен вимагати відшкодування (ст. 280,281) [8],

У договорах могло бути також застереження щодо можливості розірвання договору на випадок втечі раба. Строк гарантії у такому випадку встановлювали дуже короткий: від одного до трьох днів.

Відомі також угоди щодо продажу-купівлі дітей.

Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Ця нерухомість – будинки, поля, сади та інше – переходили до рук кредиторів або лихварів чи спекулянтів, у ролі яких часто виступали жерці. Так, одна жриця в епоху Хаммурапі стала власницею дев'яти маєтків, а брати Шіллі – Іштар і Авіллі за двадцять років купили двадцять п'ять об'єктів нерухомості. Існують документи про купівлю частини будинку, наприклад, верхнього поверху, або продаж права на отримання частини храмових прибутків тощо.

Договори завжди зазначали ціну предмета. Вона могла бути не тільки грошова, зазвичай сріблом, а й у вигляді продуктів сільського господарства, тварин, рабів та ін. Допускали можливість купівлі-продажу в кредит з відтермінуванням платежу на певний строк або з купівлею на виплату.

Трапляються у договорах й застереження на випадок евікції, тобто вимоги до покупця про повернення речі з боку третіх осіб – справжніх власників речі. Іноді продавець своєю особою гарантував покупцеві неможливість евікції, іноді зобов'язувався компенсувати у її випадку покупцеві матеріальну шкоду. Саме з цією ж метою у договорах часто вказують на підстави права власності продавця на продавану річ, є посилання на ряд попередніх переходів права власності тощо.

Договори купівлі-продажу зазвичай містять й зобов'язання обох сторін не змінювати свого рішення. Іноді встановлювався грошовий штраф для сторони, яка захоче заперечити укладену угоду.

Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону або обмеження купівлі-продажу, а саме:

1) воїни і чиновники не могли продавати землі та будинки, одержані від царя за службу, як і рабів, робочої худоби та все інше, отримане від царя для обробітку цих земель (ст. 35, 36);

2) вдова не могла продати, дарувати майно, що становило її посаг (ст. 150,171) або дарунок чоловіка. Вона могла лише користуватися цим майном у своїх інтересах і в інтересах дітей;

3) така ж заборона стосувалася і майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці-жриці. Без дозволу батька вона не могла його відчужувати [8].

Аналогічними були й умови щодо договору обміну.

2.4.2. Наймання

Вавилонське законодавство передбачало наймання речей та послуг. Відповідні договори детально регламентовані. Їх також укладали зазвичай у письмовій формі при свідках.

Наймання речей або майнове наймання. Передбачалося наймання як нерухомих речей (будинку, поля, саду), так і рухомих (човнів, возів, тварин, рабів тощо).

Договори оренди землі і садів були здебільшого недовгочасні – на один рік. Відомі, правда, договори і на довші терміни (3-5 років), здебільшого при орендуванні саду, ставка, коли орендар брав на себе ще й зобов'язання примножити сад чи ставок новими насадженнями, рибою. Наймання садів, ставків здійснювали як за тверду, фіксовану в договорі плату (наперед або навпаки, після закінчення строку договору), так і за умови передання власнику частини врожаю (здебільшого половини або однієї третини (ст. 46)). У першому випадку встановлювали чітку орендну плату з кожної одиниці площі поля чи саду: стільки-то гур з гана, стільки-то ка з сара (гур = 300 ка = 250 літрів; ган = 1800 сар = 6,5 га). Вона могла також бути визначена відповідно до доходів сусіднього поля чи полів (садів). При найманні цілини на перший рік орендар міг бути повністю звільнений від платні [8].

Орендаря не звільняли, однак, від сплати домовленої суми власнику землі, якщо він не виростив з власної вини врожаю. Тоді розмір сплати (якщо не було названо точної суми у договорі) визначали за аналогією з доходами сусідніх орендарів (ст. 42). Якщо ж орендар залишав поле взагалі необробленим, то, крім сплати оренди, він повинен був обробити поле й повернути його власникові (ст. 43). Такі ж умови висували й у випадках оренди саду.

У цих статтях чітко проглядається