Часто здавали свої землі в оренду й воїни чи біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати, особливо тоді, коли минулий рік був неврожайним або врожай загинув через стихійне лихо. Щодо випадків неврожаю внаслідок стихійного лиха (бурі, повені, пожежі), то законом передбачалась залежність правових наслідків цих лих від умов і порядку розрахунків. Якщо існувала домовленість про тверду платню і землевласник отримав її наперед, то увесь збиток ніс орендар. Якщо ж платня ще не була вручена або вона полягала у сплаті натурою (у вигляді частки майбутнього врожаю), то завдані стихією збитки ділились між сторонами порівну.

Укладали й договори наймання житлових приміщень – частини чи усього будинку. Як і інші орендні договори, їх укладали строком на рік, іноді – на півроку. Якщо власник будинку, уклавши договір та взявши наперед платню, до закінчення його терміну вимагатиме, щоб наймач виселився, то він повинен повернути плату наймачеві, а за наймачем зберігається право проживання в найнятому будинку до закінчення строку договору (ст. 78) [8].

В цивільному праві відомі й сервітути, тобто право користування чужою річчю. їх оформляли у вигляді договору наймання строком на рік. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку. Такі договори точно визначають межі, в яких дано право проходу чи проїзду, фіксують орендну плату – звичайно 2-3 гури зерна або 5 ка олії, якщо земля приватна, і 15 гур, якщо належить храмові.

Закон зумовлює порядок наймання рухомих речей – рабів, робочої худоби (ст. 242, 243), возу (ст. 271, 272), човна (ст. 236, 237), визначаючи розміри платні, міру відповідальності за пошкодження чи втрату найнятої речі. Так, наймач ніс повну відповідальність, якщо худоба загинула внаслідок його недбалості чи від жорстокого поводження з нею (від побоїв). Якщо ж її знищив хижак, то наймача звільняли від відповідальності (ст. 244), як і тоді, коли тварина загинула або покалічилась без його вини (ст. 249). Але якщо це трапилось з вини наймача, то він повинен був віддати власнику, скажімо, вола за вола. За пошкодження, наприклад, ока волу, треба було повернути крім вола ще й половину його вартості, а за незначні пошкодження (зламаний ріг, відірваний хвіст) – 1/5 вартості тварини.

Особисте наймання. Крім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей. Договори наймання у такому випадку укладали аналогічно договорам наймання рабів. Документи засвідчують про наймання орачів, пастухів, ремісників, будівельників, каменярів, ткачів, столярів, мулярів тощо.

Для багатьох категорій найманих працівників встановлювались розміри оплати: в середньому 8-12 сиклів на рік. Насправді ціни були нижчими – від 6 до 8 сиклів. Характерно, що сільськогосподарським робітникам платили більше, ніж ремісникам. Однак праця пастуха порівняно з іншими сільськогосподарськими роботами оцінювалась нижче. Оплату здійснювали сріблом або продуктами господарства – зерном, олією, худобою.

Закони визначали також розміри оплати праці лікарів, ветеринарів, судно- і житлобудівельників та ін. Винагорода за лікування залежала від соціального і матеріального становища хворого. Знатніші й багатші платили лікарям більше.

Оплату праці найманих робітників чи спеціалістів здійснювали, зазвичай після виконаної роботи. Відомі також договори, які передбачали оплату наперед повністю або частково і можливість сторін достроково припинити дію договору. Якщо такого не було, то на випадок припинення праці найнятий втрачав право на будь-яку оплату навіть за частку виконаної праці.

Існувало також поєднання договору наймання з договором позики. Наймач давав найнятому наперед частину платні – ніби у позику. Тим самим він його міцно тримав у руках, бо якщо найнятий робітник не з'явився на роботу або не завершив її, то він ніс відповідальність як неоплатний боржник, тобто міг потрапити у боргову кабалу, а іноді – навіть у рабство. Таку форму наймання застосовували здебільшого для виконання невідкладних важливих робіт, зокрема під час жнив.

У деяких випадках найнятому для виконання роботи вручали матеріальні цінності. В зв'язку з цим закон передбачав його відповідальність за цілість цих речей. Так, пастух ніс відповідальність за пропажу худоби, відшкодовуючи волом за вола, вівцею за вівцю тощо. Більше того, він відповідав за зменшення поголів'я стада чи недостатнє його збільшення, а за вкрадену чи продану ним худобу платив у десятикратному розмірі. Пастух відповідав і за загибель худоби від хвороби, що сталася з його вини. Однак він не ніс відповідальність, якщо його вини в цьому не було (ст. 266) [8].

Передбачалась також відповідальність сторожа поля чи саду, човняра, котрий наймався перевозити вантаж. Якщо внаслідок його необережності вантаж гинув, човняр повністю відшкодовував збитки. Якщо човен був пошкоджений чи сів на мілину, то човняр сплачував половину його вартості, однак човен повертав власникові. 

Будівельник відповідав за якість будівлі. Якщо споруджена ним будова обвалювалась, він відшкодовував усі збитки і відбудовував її за власний кошт. Якщо при цьому загинув власник житла, то будівельника страчували. Відповідали за якість своєї роботи також лікар, ветеринар та ін.

2.4.3. Договір позики. Боргові відносини

У законах Хаммурапі цьому договору присвячено багато