2.4.4. Договір зберігання речей

У зводі законів передбачений також договір зберігання речей. На зберігання віддавали зерно, овочі, гроші, рабів, різні цінні речі і папери. Щодо форми його укладання – усної чи письмової – нічого не сказано, але наявність свідків була обов'язковою. При їх відсутності не можна було пред'явити позов у суді. За зберігання зерна (ст. 121) встановлювалась винагорода – 4 ка на рік за 1 гур. Про оплату при зберіганні інших речей в законах нічого не сказано.

За нестачу зерна особа, що взяла його на зберігання, повинна була повернути власникові зерно у подвійній кількості. Таку ж відповідальність несли особи, які, взявши на зберігання чужі речі у присутності свідків, заперечували цей факт: викриті свідками, вони повертали все одержане у подвійній кількості (ст. 124). Цікаво, що аналогічні умови щодо зберігання речей передбачені у стародавньому римському праві – законах XII таблиць.

Особа, що зберігає річ, несе відповідальність перед її власником за пропажу в результаті крадіжки, навіть якщо річ вкрадена разом з майном зберігача. В цьому випадку власникові сплачується вартість речі, а зберігач має право вимагати повернення речі від злодія, якщо його знайде (ст. 125). За безпідставну вимогу повернути річ, яка насправді не була віддана на зберігання, вимагач платить подвійну вартість речі.

Якщо віддано на зберігання раба, то несли відповідальність лише за його втечу, а не за його смерть. Хоча, можна припустити, що за смерть, яка настала через жорстоке поводження з рабом, все ж таки винного притягали до відповідальності.

Окремий вид зберігання передбачений у ст. 112 зводу законів [8]. Якщо людина, перебуваючи в дорозі, віддала іншій людині за її згодою на зберігання гроші, золото, дорогоцінні вироби, дорогоцінне каміння або інші речі з проханням доставити їх у певне місце, але довірені речі були присвоєні цією людиною, то вона повинна була сплатити власникові речей їх п'ятикратну вартість.

Цей останній договір, хоч і містить у собі елементи договору зберігання речей, разом з тим має виразні ознаки договору доручення, про який мова йде далі.

Ще один різновид зберігання речей полягав у тому, що особа, яка прийняла речі на зберігання, могла повернути не саме ці речі, а подібні, еквівалентні їм. Щоправда, це було можливо лише за умови зберігання речей, визначених родовими ознаками, тобто кількістю, вагою, числом (зерно, вино, срібло, золото тощо). Цей вид договору зберігання близький до договору позики. Тут речі, видані на зберігання, нібито переходять у власність того, хто їх зберігає. Він ними вільно розпоряджається, а повернути може інші, еквівалентні.

2.4.5. Договір доручення

Це відомий з давніх-давен і досить поширений договір. Суть його полягала в тому, що одна сторона зобов'язувалася що-небудь купити чи продати, найняти, позичити, зробити за рахунок і від імені іншої. Дивно, але в законах Хаммурапі, зокрема у тій їх частині, яка збереглася, немає жодної статті, де мова йшла б про договір доручення, якщо не брати до уваги ст. 112, про яку згадувалось вище. Проте в інших вавилонських документах про цей договір згадано неодноразово: певній особі доручено від імені іншої особи і за її рахунок видати зерно, доставити зерно чи інші продукти у храм, доставити у призначене місце товар, урожай з поля тощо.

Особа, яка прийняла доручення, повинна була звітувати про його виконання.

Особа, яка дала доручення, іноді намагалась попередити можливі зловживання чи недобросовісність контрагента і для цього давала йому необхідні для виконання доручення кошти на умовах позики. Це давало їй змогу тримати виконавця під дієвим контролем. Договір товариства. У відомому нам тексті законів Хаммурапі цей договір теж прямо не передбачений. Однак глиняна табличка, знайдена експедицією Пенсільванського університету в руїнах міста Ніппура 1914 р., засвідчує, що в законах Хаммурапі він згадувався [8].

У відомому тексті законів є тільки ст. 99, де йдеться про порядок розподілу прибутків і збитків між товаришами. Розподілялися вони порівну, "перед богами", тобто у храмі, де за браком інших доказів давали присягу.

З інших документів випливає, що договір товариства укладали з різною метою, наприклад, для спільного надання позики, купівлі корабля, зерна тощо. Оскільки прибутки і збитки розподілялися між товаришами порівну, то звідси випливає, що й доля внесків при створенні товариства була однаковою. Щоправда, товариші могли замість грошей як внесок надавати свої послуги, зокрема свій кредит, тобто можливість одержати у позику гроші. Так, в одній табличці епохи Першої Вавилонської династії викладені умови договору товариства між чотирма особами з метою купівлі золотої речі для перепродажу. Серед них одна особа була ініціатором і організатором, дві вишукували необхідні кошти і тільки одна особа безпосередньо ці кошти надавала.

За виконання зобов'язання перед іншими особами відповідальність ніс у повному обсязі хто-небудь з товаришів. Потім усі товариші розраховувались між собою, поділяли витрати чи прибутки.

Договір купця, торговця з торговельним агентом (тамкара з шамаллу). Це був своєрідний вид торговельних відносин, які не можна віднести до якогось з попередніх видів договорів. Йдеться про спеціальні