Широко практикували усиновлення і удочеріння. Ці акти відбувалися з різних причин. Насамперед це спостерігалось у бездітних сім'ях (ст. 191). Крім того, вони часто диктувались бажанням залучити до складу сім'ї додаткові робочі руки, оскільки не кожен мав можливість купити раба. Раби дорого коштували та й було їх не так багато, як згодом у Греції та Римі.

Найчастіше всиновлювали та удочеряли позашлюбних дітей, щоб надати їм законний правовий статус, зокрема дітей від рабині. Здійснювали усиновлення (удочеріння) за згодою дітей або їх батьків чи опікунів, коли діти були малолітніми. Проведення усиновлення (удочеріння) всупереч бажанню дітей чи їх батьків (опікунів), тобто насильно, законним не визнавалось (ст. 186) [8].

Усиновлювач не міг зректися усиновлених дітей за таких обставин: коли, виростивши малолітню дитину, він дав їй своє ім'я або, маючи дітей, ввів до своєї сім'ї як дитину (ст. 185, 190); коли усиновлювач-євнух чи жриця, тобто люди, які за фізичним станом чи за своїм становищем не можуть мати власних дітей (ст. 187); коли усиновлювач – ремісник, що навчив дитину своєму ремеслу (ст. 188). Ці правила діяли і в зворотному порядку – від названих категорій людей ніхто не міг забрати усиновлених дітей навіть через суд.

Усиновлювач міг відмовитись від усиновленого, якщо після усиновлення у нього народились власні діти (ст. 131) – в такому випадку він повинен виділити усиновленому 1/3 спадкової частини його дитини (рухомого майна, бо на нерухоме – поле, сад, будівлі – усиновлений не міг претендувати); якщо усиновлений відрікався від своїх названих батьків, заявивши, що це не його справжні батьки (за це йому відрізали язик (ст. 192)) [8].

Однак усиновлений міг відмовитись від названих батьків, якщо усиновлювач-ремісник не навчив його свого ремесла або не вводив до сім'ї як свою рідну дитину.

2.5.2. Спадкове право

Спадкування спочатку регулювалось звичаями, а згодом – законом. Існує ряд статей, присвячених спадковому праву і в законах Хаммурапі.

Впродовж тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визнавали тільки синів, а дочок покликали до спадкування тільки тоді, коли у спадкодавця не було синів. Це засвідчує стародавній напис на статуї царя Гудеа (XXV ст. до н.е.). Згодом до­чок прирівняли у спадкових правах до синів. Якщо не було дітей чи вони від­мо­в­лялись від спадку, то це право набували внуки. Якщо ж низхідних рідних не було, то спадкоємцями ставали брати померлого, далі – батько, потім брати батька.

Діти успадковували майно батька чи матері порівну – його ділили на відповідну кількість частин. Старший син чи сини взагалі ніяких переваг перед іншими дітьми не мали. Всиновлені діти мали право спадкування нарівні з рідними. Якщо у померлого було дві дружини чи більше, то всі діти мали рівні спадкові права. Діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми, теж спадкували, але тільки рухоме майно, а на поле, сад, будинки права спадкування не мали (ст. 170). При цьому в першу чергу частки майна вибирали діти від вільної матері. Якщо батько не узаконив дітей, народжених від рабині, не визнав їх своїми, проте було відомо, що це його діти, то їх разом з матір'ю відпускали на волю, не наділяючи ніяким майном (ст. 171). Такий порядок був прийнятий ще задовго до Хаммурапі в старих шумерських законах. 

Одружені сини також мали право спадкування. Одержавши ще за життя батька від нього кошти чи речі для шлюбного дарунку і викупної плати, після його смерті при спадкуванні вони повинні із спадкової маси окремо виділити неодруженим братам засоби для тих же цілей (ст. 166) [8].

Щодо заміжніх дочок, то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Однак у ст. 183 зазначалось, що дочка, народжена від наложниці, яка при одруже­н­ні отримала від батька посаг, не брала участі у спадкуванні його майна. Мож­ливо, це стосувалося й усіх інших заміжніх дочок. Якщо ж дочка від наложниці посагу від батька не одержала, то на випадок його смерті посагу їй повинні дати його сини-спадкоємці відповідно з розмірами батьківського майна. Незаміжні дочки від вільної матері, як уже зазначалось, успадковували нарівні з синами.

Дочка-жриця, яка одержала від батька посаг – шерікту, могла ним користуватися, але якщо це була якась нерухомість, то права на її відчуження, наприклад, продати, дарувати, вона не мала. Цю нерухомість мали право викупити у неї брати, а якщо не викупляли, то після смерті жриці майно переходило до них у спадок (ст. 178). Слід зазначити, що батько на підставі договору дарування міг надати дочці-жриці право повного володіння виділеним майном, і тоді вона розпоряджалась ним за власним бажанням (ст. 179). Не одержавши шерікту, дочка-жриця мала право на спадок нарівні з іншими дітьми, але після її смерті це батьківське майно переходило до її братів (ст. 180). Виняток у законах зроблено для жриць верховного бога Мардука: вони могли вільно розпоряджатися як своїм посагом, так і успадкованим майном (ст. 182).

Посаг померлої жінки всі її діти ділили порівну, до чоловіка воно не переходило. Якщо ж дітей не було, то чоловік повертав тестеві її посаг, а сам отримував викупну плату (ст. 163) [8].

Дружина, котра пережила чоловіка, отримувала назад свій посаг і в неї залишались подарунки чоловіка (нудунну). Коли ж таких подарунків