Зі злочинів проти особи, крім вбивства, законодавство передбачало різні тілесні пошкодження, каліцтво тощо. Так, якщо хворий став калікою з вини лікаря-хірурга або в результаті операції хворий помер, то лікарю належало відрізати руку (ст. 218). Коли ж від операції помирав раб, то лікар відшкодовував його вартість, а за скалічення платив половину його вартості (ст. 219, 220).

Інші види тілесних пошкоджень, каліцтв карали за принципом таліону – "рівним за рівне". Так, якщо хтось комусь зламав кістку, то і йому належало зламати кістку; за вибите око відплачували вибитим оком, зуб – за зуб (ст. 196, 197, 200). Характерно, що цей принцип таліону застосовували тільки між рівними за соціальним станом людьми: авілум – стосовно авілума, мушкену – стосовно мушкену і т.д. Якщо ж авілум пошкодить око або зламає кістку чи зуб мушкену, то лише заплатить штраф; якщо вчинить каліцтво чужому рабу, то заплатить господареві половину вартості раба (ст. 198, 199, 201) [8].

За удар по щоці рівного за соціальним станом і походженням винний має заплатити йому штраф (ст. 203, 204), а за такий же вчинок, заподіяний особі з вищих соціальних сфер, винний публічно одержував 60 ударів канчуком (ст. 202). Якщо ж раб вдарить вільного, то йому відрізали вухо (ст. 205).

У числі злочинів проти особи законодавство передбачало покарання за поширену тоді крадіжку малолітніх дітей у вільних людей – злочинця належало вбити (ст. 14).

Передбачалося також покарання за поранення вільних людей, їх побиття. Характерно, що тут вже враховують ступінь вини: чи зроблено це навмисно, чи з необережності. Так, коли людина вдарить когось під час бійки чи сварки і поранить, то повинна присягнути, що вчинила це ненавмисне, і тоді сплачувала потерпілому тільки вартість лікування (ст. 206). Навіть якщо потерпілий в такому випадку помирав від побоїв, то винний сплачував його рідним лише штраф (ст. 207).

Якщо вільний (авілум) вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і станеться викидень, то він має сплатити 10 сиклів срібла, а якщо вона помре, то належить вбити його дочку (ст. 209, 210). За викидень дочки мушкену винний сплачував 5 сиклів срібла, а за її смерть – 1/2 міни срібла (ст. 211, 212); за викидень у рабині – 2 сиклі, за її смерть – 1/3 міни срібла (ст. 213, 214) [8].

Карався також такий випадок: якщо на дорозі буйвол нападе на людину, поранить її чи спричинить смерть, то господар буйвола повинен принести очищувальну клятву, що він його не випускав, а буйвол утік сам, і тоді господаря звільняли від відповідальності (ст. 250). Однак якщо господаря попереджали, що буйвол небезпечний, але не було вжито ним належних заходів, то за це він платив потерпілому чи його сім'ї 1/2 міни срібла (ст. 251).

Звертає на себе увагу і така обставина: у деяких випадках відповідальність за злочин несуть не прямі винуватці, а їх рідні, зокрема діти за батьків. Діти – син чи дочка будівельника, з вини якого обвалилася споруда і вбила чи покалічила сина чи дочку господаря – несли відповідальність за неякісну працю свого батька: їх належало теж убити чи покалічити. Очевидно, у Вавилоні навіть у розвинуту епоху зберігались ще залишки сімейної, родової, колективної відповідальності.

2.6.3. Злочини проти власності

До них відносять зазіхання на будь-яку власність, будь-яке майно – царське, храмове, общинне чи приватне. За такі злочини карали з усією безоглядністю і жорстокістю. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала страта, причому не тільки злодія, а й особи, яка переховувала або купувала з його рук крадене (ст. 6). Іноді, коли об'єкт крадіжки був незначним (тварина, птиця тощо), то злодій повинен був повернути вартість краденого у 30-кратному розмірі, в іншому випадку його чекала смертна кара (ст. 8). За вкрадене майно мушкену накладали штраф у десятикратному розмірі або засуджували на страту.

Смерть загрожувала навіть тому, хто купував від вільної людини чи раба будь-яку річ або тільки брав на зберігання без свідків і без укладення відповідного договору (ст. 7). Цим самим, очевидно, попереджували скупку краденого і полегшували викриття злодія.

За крадіжку з проломом стіни спійманого злочинця карали смертю біля цього пролому, де його і закопували (ст. 21). За крадіжку під час пожежі злодія кидали у вогонь (ст. 25). Однак невідомо, чи це робили за вироком суду, чи допускалась позасудова розправа. Найімовірніше, це був самосуд, що, по-перше, засвідчує про дієвий, енергійний і невідкладний захист майна обуреного власника, а по-друге – про негайну помсту злочинцеві. Особливо енергійно захищали власність на рабів. Крадіжку раба чи рабині неодмінно карали смертю (ст. 15). Смертю карали і того, хто допомагав рабові втекти, сховатися (ст. 16, 17, 18). Лікареві, котрий видалив рабу його тавро, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж лікаря схилив на це хтось інший, обдуривши його, що це його раб, то таку людину належало стратити, а лікаря, який присягнув у невинності, звільняли від відповідальності (ст. 227). Пастуха карали за зміну тавра на довіреній йому худобі або за продаж чужої худоби – він повинен повернути власникові худобу або її вартість у десятикратному розмірі