2.2. Характерні риси права. Право власності за законами Хаммурапі

Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі форми власності на землю:

1. Державна або царська.

2. Храмова.

3. Общинна.

4. Приватна.

5. Земля "ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або більші чи менші ділянки, що здавали в оренду за платню натурою чи грішми. Прибутки з неї йшли у державну скарбницю, якою теж розпоряджався цар. Він міг наділяти цією землею різних осіб – надавати її у власність чи на правах користування.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Цар міг наділяти храми землею і на правах користування. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу храми часто практикували надання своєї землі в оренду великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалася поряд з самою общиною ще з попередньої епохи. її збереженню сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокладання по цій землі каналів, проведення різних іригаційних чи осушувальних робіт. Общинну землю розподіляли між поселеннями, де її поділяли на дрібні ділянки – парцелли, що надавали для обробітку окремим сім'ям -"сусідам", як їх іменували у текстах документів. Розподіл земель відбувався, очевидно, за жеребкуванням, щорічно, щоб уникнути образ і заздрощів. Община могла забрати цю землю назад. Отже, користувачі-общинники користувалися цією землею тимчасово. Вони не могли її продати, дарувати, передати у спадок, заставляти чи віддавати за борги. Сама община за погодженням з усім колективом могла свою землю продавати чи дарувати. Документи тих часів засвідчують, що найчастіше землю в общини купував цар, передаючи чи даруючи її, в свою чергу, комусь у приватну власність чи користування. Община продавала землю за гроші чи за якісь привілеї, вигоди, або взамін отримувала землю в іншому місці [8].

Власність общини на землю була непорушною, як і на урожай общинних полів, садів. Ст. 53 зазначає, що коли вода проривала греблю і затоплювала врожай, то винний у цьому повністю відшкодовував общині завдану шкоду. Якщо ж він відмовлявся відшкодувати збитки або не міг цього зробити, то його разом з майном належало продати і виручені за продаж гроші віддати общині (ст. 54) [8].

Щодо приватної власності на землю, то вона існувала у Вавилоні ще задовго до Хаммурапі. Про продаж полів зазначалося ще у XXVI ст. до н.е. З епохи Хаммурапі збереглося особливо багато документів про продаж землі – полів, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі зазвичай ставили кудурру, тобто документи-камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони підтверджували право особи на дану землю. Копії цих кудурру зберігали у храмах. Згодом їх уже не ставили на полях, а зберігали тільки у храмі. Межі земель, як тоді вважали, оберігає спеціальний бог Нініб – "владика меж і межових каменів". На кудурру іноді писали цілі тексти, наприклад, такого змісту: цар дарує цю землю, яка раніше належала общині і за яку община отримала винагороду, такій-то особі.

Земля, передана царем згідно з кудурру, ставала приватною спадковою власністю. На власника, однак, покладали виконання певних повинностей на користь царя (доглядати іригаційні споруди, будівництво доріг, мостів); на користь общини (платити збори лісом, травою, соломою, зерном); на користь сусідів (дозволяти сусідам користування пасовищем, криницею, проїзд через свою землю).

Водночас царські дарування землі іноді поєднувались з різними пільгами чи привілеями: звільнення від обов'язку наглядати за царськими каналами, дорогами тощо, від робіт по будівництву нових іригаційних споруд, від реквізицій худоби і возів, від повинностей на користь храмів.

Землю дозволялось громадянам купувати один в одного без особивих ускладнень і формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, сторони ставили свої підписи. Кудурру у таких випадках не ставили, хіба що цього хотів покупець, передбачаючи якісь можливі перешкоди у користуванні землею.

Земля "ілку" – це різновид державної царської землі. Власне, це не тільки сама земля, а цілий маєток – з будівлями, рабами, полями і, можливо, садами. Такі ділянки (маєтки) цар давав у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась не у власність, а в користування – на час служби. її могли передавати у спадок синові, якщо він несе таку ж службу цареві. Все майно "ілку", а також земля були вилучені з цивільного обороту. їх не можна ні продавати, ні купувати, ні заповісти дружині чи дітям, батькам, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Якщо хтось насмілився купити майно чи землю "ілку", то угода вважалась недійсною, табличку з текстом угоди розбивали, покупець втрачав все заплачене (ст. 37), а "ілку" повертали його користувачеві. У ст. 40 передбачено, однак, два винятки: "ілку" можна все-таки продати тамкарам (купцям) або людині, яка буде виконувати таку ж саму службу, що і попередній володілець "ілку" [8].

Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і щоб уникнути пошуку шляхів її обходу, закон забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші.