Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати державну службу. Якщо воїн наймав когось іншого, щоб той замість нього пішов у військовий похід, то він був приречений до страти. Найнятий воїн міг забрати собі його будинок (ст. 26). Якщо воїн потрапив у полон, а майно "ілку" було передане на умові несення такої ж служби іншій людині, то в разі повернення воїна з полону йому повертали й "ілку" (ст. 27). Якщо ж воїн, що потрапив у полон, мав дорослого сина, який міг нести службу замість батька, то майно передавали синові (ст. 28). Коли ж син малолітній, то його матері виділяли третину поля і саду на виховання дитини.

Якщо воїн покидав свої поле, сад і дім і не господарював там, а хтось інший заволодів цим майном і став нести ту ж саму службу протягом трьох років, то навіть у випадку повернення воїна майно йому вже не повертали. "Ілку" залишали тій особі, котра господарювала там упродовж трьох років (ст. 30) [8].

Закон захищав майно "ілку" від сваволі командирів воїна. Якщо командир забирав собі будь-яку частину майна "ілку", причиняв воїну шкоду, віддавав його комусь у найми, то такого командира, згідно з ст. 34, належало стратити. 

Стосовно власності на рабів, то тут існували такі ж її форми, що і на землю. Отже, відповідно були царські раби, храмові, приватні, у колективній власності общини, прикріплені до майна "ілку". Рабів у епоху Хаммурапі було багато, їх вільно продавали й купували на ринках. Вартість раба становила в середньому 13 сиклів срібла (сикль = 8,4 г).

Приватну власність охороняли у Вавилоні суворо. Винному у крадіжці раба загрожував смертний вирок (ст. 15). Того, хто сховав у своєму домі раба-утікача або допомагав рабові втекти, теж страчували (ст. 16). Людина, яка затримала раба-утікача, повинна повернути його власникові. їй за це належала винагорода у розмірі 2 сиклі срібла (ст. 17) [8].

Злодія, що викрав майно богів (храмів) чи царя, чекав смертний вирок, як і того, хто приймав з його рук вкрадене (ст. 6). Якщо ж вкрадено вола, вівцю, осла, свиню чи човен, що належали храмам чи цареві, то винний повинен повернути вартість вкраденого у 30-кратному розмірі; якщо ж вкрадене належало мушкену – то в 10-кратному. За несплату вартості вкраденого злодія страчували (ст. 8).

Згідно зі ст. 9 власнику надавали можливість вимагати повернення втраченої речі у будь-якої людини, якщо ця річ у неї перебувала незаконно. Посилання на те, що річ куплена, повинно бути підтверджене продавцем і свідками купівлі. Власник речі, в свою чергу, повинен був мати свідків, які б підтвердили, що спірна річ справді належить йому. Якщо допит свідків і їх присяга в присутності жерця або у храмі доводили правдивість позивача, то власнику повертали його річ, а продавця карали як злодія. Покупець мав право одержати назад свою платню від продавця. Якщо покупець не міг назвати продавця і привести свідків, то його вважали злодієм і засуджували до страти. Власника речі, який не мав свідків для підтвердження своїх прав на дану річ, за брехню і наклеп страчували (ст. 11).

Коли людина купувала або принаймні брала на зберігання що-не-будь у дитини чи раба, до того ж без свідків і договору, то її вважали злодієм і засуджували до страти (ст. 7).

2.3. Зобов'язальне право

Зобов'язання у Вавилоні виникали з договорів (угод) і правопорушень. Договірне право було достатньо розвиненим. Існувала чітко регламентована ціла система договорів, що свідчать про високий ступінь розвитку обігу, товарно-грошових відносин, а також про значну роль лихварства, банків у тогочасному суспільстві. Для укладення договорів не вимагали дотримуватись якоїсь обрядовості, складних процедур та ін. Вони укладались просто, без зайвих формальностей в усній або письмовій формі, обов'язково при свідках. Переважала письмова форма, коли чітко, в певній послідовності викладали суть та умови угоди. Очевидно, були вироблені певні формуляри як для угод, так і для інших ділових паперів. При укладенні деяких з них вимагали ще й присяги, яка підкріплювала непорушність угоди. Наприклад, при купівлі-продажу раба, обміні повинно бути два-три, а іноді значно більше свідків. Вони не ставили своїх підписів, але їхні імена зазначались у тексті угоди. Поряд з ними в документі називали і писця, який склав його. Сторони стверджували угоду прикладанням своїх печаток або підписами. Договори та інші ділові документи Вавилону писали на глиняних табличках грифелем з тростини клиновидним письмом. Таблички висушували на сонці або обпалювали у вогні, надаючи їм твердості. Чимало їх було потім знайдено у землі і піску різними експедиціями і зберігається у багатьох музеях світу. Іноді виготовляли таблички з конвертом (теж глиняним). На конверті повторювали увесь текст угоди і теж прикладали печатку. Очевидно, це робили для надійності зберігання і, крім того, уникнення підробок. Копії (або основні тексти) договорів зберігали у храмах [8].

За невиконання договорів передбачалась різна відповідальність. У ранню епоху боржник, зазвичай, відповідав своєю особою і у випадку невиконання умов втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху Першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно договору позики. В інших випадках невиконання договору передбачало лише майнову відповідальність, щоправда, іноді дуже важку. Передбачалося відшкодування втрати контрагента у три- і навіть шестикратному розмірі.

Беручи до уваги надзвичайно відповідальні, важкі для боржника наслідки невиконання договору позики, кредитори