Зміна державно-політичної структури в багатьох арабських країнах здійснюється в дещо іншому порядку. Спершу були створені тимчасові органи влади, в тому числі ради революційного командування, тимчасові законодавчі збори, прийняті тимчасові конституції. Колективна форма правління – Рада революційного командування (РРК) – була поширена в тих країнах, де до влади прийшли військові. Але в подальшому скрізь посилювалась тенденція централізації влади, зміцнення позицій персоніфікованого лідера, розширення повноважень президента. Так, у відповідності з поправкою до конституції в Іраку в 1973р. президент зосередив вищу законодавчу владу, став одночасно головою ради міністрів. В постійну конституцію Єгипту в 1979р. була внесена поправка, що відміняє обмеження терміну перебування на посту президента. На початку 80-х р.р. А. Садат зосередив у своїх руках пост глави держави, верховного головнокомандувача, голови вищої ради органів суду та начальника управління поліції.

Реорганізація державно-політичної системи молодих арабських республік зачепила і місцеві органи влади. На посаду губернатора призначались за принципом соціальної та політичної приналежності. У вищих органах управління державний апарат включав представників дрібної та середньої буржуазії, нової інтелігенції та технічних спеціалістів, партійних функціонерів і навіть чиновників старого режиму. Керівництво в ЙАР пробувало притягнути на державну службу службовців, навіть шейхів.

У всіх країнах спостерігався швидкий ріст чисельності управлінського апарату, особливо в державному секторі, наприклад в Єгипті і в Лівії, за темпами приросту чисельності працівників.

Значний ріст суспільних груп, пов’язаних з діяльністю держави, створив більш широку базу правлячому режиму. Свідчення тому численні організаційно-управлінські реформи в тому ж Єгипті, що включають реорганізацію департаментської форми правління в кінці 60-х р.р., створення багатогалузевих державних корпорацій в 70-х р.р., перехід до розукрупнення в 80-х р.р. і т. д.

Зміни всіх ланок державного управління – справа актуальна і надзвичайно важка. Повалення строї системи управління, що була успадкована від колоніалізму, виявилась не під силу більшості арабських країн. В багатьох арабських республіках успадковані від колоніальних часів негативні риси адміністративного управління, в тому числі загальний стиль бюрократичної служби, психологія колоніального чиновництва, зловживання владою, хабарництво, байдужість та бездіяльність. В найбільш відсталих країнах, наприклад в Судані, після революції продовжувало діяти дореволюційне трудове законодавство. Втілення в життя нових законів, що стосуються адміністративної практики, комерційних, трудових, орендних питань, спрямованих на обмеження експлуатації людини людиною і покращення умов їхнього життя, нерідко стикається з явним або скритим саботажем чиновників.

В тих країнах, де до влади прийшли партії, наприклад, Новий Дестур в Тунісі, Фронт національного визволення в Алжирі, Партія арабського соціалістичного відродження в Іраку, у всіх ланках державного апарату було встановлено політичний контроль.

Подальше перетворення державної системи відбувалось безпосередньо під керівництвом правлячої партії.

Найбільшого поширення в арабських країнах одержали одноманітні системи. Нерозвиненість або відсутність масових організацій і профспілок часто вели до негативних наслідків, порушення демократичних принципів управління, посиленню надмірної схильності до централізації влади. Спроби ввести багатопартійну систему, наприклад в Єгипті в період правління А.Садата, передбачали створення опозиції, контрольованої владою. Але активна діяльність національно-прогресивної партії заставила керівництво перейти до політики репресивних мір та поліцейської заборони.

Керівництво в багатьох країнах усвідомлює необхідність створення політичної масової організації, яка стала б важливою ланкою в системі управління, засобом політичного впливу на свідомість мас, їх виховання в дусі офіційних доктрин і прийнятої стратегії розвитку. Такі спроби створити організації “зверху” були в багатьох арабських країнах (наприклад, Арабський соціалістичний союз в Єгипті і Лівії, масова політична організація Загальський народний конгрес в ЙАР в 1982р.). Цей складний процес охоплює, звичайно, весь післяреволюційний період. Основною перешкодою на його шляху в багатьох країнах залишається обмежений характер дрібнобуржуазних режимів, їх боязнь народних мас.

Завдання створення авангардної партії, розвиток масових організацій на загально-демократичній основі, зміни інституційної системи державного управління на принципах народного представництва були зафіксовані в програмних документах революційно-демократичного керівництва в країнах соціалістичної орієнтації ( в Єгипті в період правління Г.А.Насера, в Сирії з приходом до влади лівихбаасистів, в Алжирі, НДРЙ та ін.).

Становлення революційно-демократичної влади в другій половині 20 ст. – нове явище в арабському світі. Політичною основою режиму в конституції НДРЙ оголошено союз робітничого класу, селянства, інтелігенції та дрібної буржуазії. Провідними силами революції в АНДР проголошені “трудящі фізичної та розумової праці, селяни, солдати, молодь, революційно-патріотичні елементи …”

В постійній конституції САР задекларовано рівність всіх громадян республіки перед законом в правах та обов’язках.

Законодавча влада в Сирії належить Народній раді, в якій не менше половини всіх депутатів повинні бути представниками робітників і селян. Серед найважливіших функцій сирійського парламенту – прийняття законів, затвердження державного бюджету, планів розвитку, міжнародних договорів. Кандидатура президента в Сирії висувається за пропозицією регіонального керівництва ПАСВ для подальшого затвердження шляхом загального референдуму на основі таємного голосування. Виконавчу владу здійснює Президент і Рада Міністрів.

Головна мета змін в системі державного правління в країнах соціалістичної орієнтації – утвердження нових, демократичних принципів народного представництва. Створення місцевих і народних рад в Сирії та Іраку здійснювалось шляхом розширення демократизації управління і забезпечувало встановлення прямих зв’язків органів влади з народними масами. В Сирії в 1971р. був прийнятий закон про створення органів місцевого самоврядування – районних, державних, сільських і селищних рад. Пізніше аналогічні ради біли створені на