його згодою. При цьому ст. 367 ЦК України передбачено, що припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників може бути припинено за рішенням суду, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки в натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному розумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції мають перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля) [27, c. 402].
У разі порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). Якщо неможливо виділити кожному з них частку в натурі та за відсутності з цього приводу згоди між ними, суд має право присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.
На відміну від ЦК УРСР у новому ЦК України передбачена спеціальна ст. 369, в якій визначено порядок поділу майна, що є у спільній частковій власності. В ній, зокрема, зазначається, що спільне майно може бути поділене в натурі за домовленістю між співвласниками, що тягне за собою припинення права спільної часткової власності. Важливим тут є також застереження про те, що договір про поділ нерухомого майна, яке перебуває у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Питання про виділення може поставити також кредитор співвласника з метою звернути стягнення на його частку у спільному майні в порядку, встановленому ст. 116 ЦК УРСР, ст. 368 ЦК України.
3. Прво спільної сумісної власності подружжя.
Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ними за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". При цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього кодексу подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ними в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже вона полегшує суду завдання визначати правову долю майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.
У новому Сімейному кодексі України збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так, якщо в КпШС України врегулювання майнових відносин розпочинається зі статті про спільну сумісну власність, то в СК навпаки — зі статті про особисте майно подружжя. Іншими словами, з прийняттям нового СК України право спільної сумісної власності начебто втрачає своє домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий підхід укладачів СК певною мірою є нелогічним, адже особливістю прав подружжя на майно є, в першу чергу, його спільність, а не роздільність (такий же підхід було закладено і в проект ЦК України).
Відповідно до ст. 60 СК України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Така законодавча правонаступність очевидно зумовлена наявністю позитивного досвіду у застосуванні наведеного положення. Однак, на наш погляд, ще існують можливості вдосконалення досліджуваних положень про спільну власність подружжя.
Так, в них безпосередньо не роз'яснюється зміст поняття "майно, нажите (набуте) подружжям за час шлюбу". Цілком зрозуміло, що не може вважатися таким майно, що було придбане кожним з них до шлюбу та після шлюбу. Однак певні труднощі може викликати тлумачення термінів "нажите", "набуте". Ці терміни у юридичній практиці трапляються досить рідко, оскільки несуть швидше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін "набуте майно" також не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у спільну власність. Одним словом, значення термінів "нажите", "набуте" майно не має поки що свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у розумінні цих термінів не сприяє застосуванню правових норм у практиці. Тому в новому СК України бажано було б розкрити зміст поняття "набуте майно", що чіткіше відтворюватиме юридичну сутність правовідносин, які забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це можна зробити, зокрема, шляхом перерахування конкретних правових підстав, що забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. На наш погляд, спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ними шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у
