положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 7 лютого 2002 р. [28, c. 15-21], передбачено обов'язкову реєстрацію лише тих об'єктів нерухомості, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм їхньої власності і за наявності матеріалів технічної інвентаризації (п. 1.6). При цьому оформлення права власності на об'єкти нерухомості проводять місцеві органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти за наявності акта державної комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію. Це означає, що моментом виникнення права власності на новозбудований жилий будинок чи іншу будівлю необхідно вважати час видачі свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомості. Тому у разі відведення земельної ділянки під житлове будівництво лише одному з подружжя у період шлюбу, право спільної сумісної власності виникає у них в момент одержання дружиною-забудовником такого свідоцтва. Такий висновок є наслідком формально-юридичного підходу до оцінки даного юридичного факту, оскільки фактично право власності на жилий будинок виникає вже з моменту введення його в експлуатацію, а свідоцтво лише підтверджує право власності на цей об'єкт і без нього забудовник не може практично реалізувати свої окремі правомочності власника (наприклад, відчуження).
Найбільше дискусій виникло в юридичній літературі з приводу моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на одержувану одним з них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії, стипендії. Тут сформувалися в основному три основні точки зору, які в цілому зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші подібні доходи подружжя поширюється:
а) в момент набуття дружиною-працівником права на одержання винагороди;
б) в момент доставки винагороди в сім'ю; в) в момент фактичного отримання винагороди за працю дружиною (працівником).
Дійсно, вразливою є думка про те, що нарахована, але не отримана зарплата належить подружжю на праві спільної власності, оскільки до моменту одержання її працівником вона взагалі не є об'єктом права власності. З цього приводу судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. дійшла висновку, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли в бюджет сім'ї, не вважаються сумісною власністю подружжя, а належать дружині-працівнику [23, c. 103]. Безумовно, таке рішення суду не суперечить чинному законодавству. Однак у зв'язку з цим постає інше питання: можливо доцільно все-таки поширити дію режиму спільності на не одержану одним з подружжя заробітну плату і передбачити це прямо в сімейному законодавстві. На наш погляд, впровадження такої пропозиції в законодавчому порядку могло б спричинити негативні ситуації і суперечило б принципам трудового права, адже відповідно до ст. 97 Кодексу законів України про працю заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Поширення режиму спільності на не одержану одним з подружжя заробітну плату надавало б другому з них право вимагати у судовому порядку виплати її частини чи у повному розмірі, що було б несумісним з характером трудових правовідносин, в яких виникнення трудових прав та обов'язків пов'язане з особистістю працівника, його кваліфікацією, посадою тощо.
Має вразливі місця і друга точка зору, за якою автори момент виникнення права спільної власності у подружжя на зарплату приурочують до моменту її знесення до бюджету сім'ї. Одним з найвагоміших аргументів її противники називають те, що вона дала б можливість одному з подружжя не брати участь у створенні сімейного бюджету, а відтак відбувалося б нехтування нормою ст. 22 КпШС України, яка передбачає автоматичну дію режиму спільності майна подружжя. З вищенаведеної ухвали судової колегії Верховного Суду України від 17 грудня 1975 р. вбачається, що судова колегія також схильна вважати моментом виникнення права спільної власності у подружжя момент передачі винагороди в сім'ю. Однак істотним недоліком даної позиції є ще й те, що вона ускладнюватиме розв'язання сімейно-майнових спорів, адже встановивши момент передачі грошових сум у бюджет сім'ї практично неможливо [27, c. 432-434].
Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне приєднатися до думки тих юристів, які виникнення спільної сумісної власності на заробітну плату пов'язують з моментом одержання її одним з подружжя за місцем роботи. За таких обставин більш ефективно можуть бути захищені майнові права того з подружжя, який не працює з поважних причин. Це однак не означає, що дружина-працівник позбавлений права на власний розсуд розпоряджатися одержаною заробітною платою чи іншими доходами, адже відповідно до ст 23 КпШС України при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Крім того, дружині-працівнику у будь-якому разі належить половина винагороди, якою він може розпоряджатися і всупереч волі другого з подружжя.
4. Особливості деяких різновидів права спільної власності.
Правове регулювання спільної власності (часткової і сумісної) може мати особливості, зумовлені призначенням того чи іншого об'єкта, складом або характером зв'язків учасників спільної власності. В умовах становлення правової системи України більш-менш врегульованими виявилися відносини лише спільної часткової власності, за винятком спільної сумісної власності подружжя. Тому в подальшому більша увага надаватиметься висвітленню питань правового режиму часткової власності. Проте, певні положення про спільну часткову власність можуть певною мірою застосовуватися і
