ПО

Лише при такому становищі прокурора (обвинувача) можна говорити про справжню змагальність і рівність сторін у судово-му процесі, його дійсне правосуддя.1

Підтримання державного обвинувачення в суді є найважли-вішою функцією прокуратури на всіх етапах становлення і розвитку цього інституту не тільки в Україні, але і в інших державах. Передбачена вона і чинним Законом «Про прокура-туру» (п.4 ст.5). Новим моментом є те, що, по-перше, вона поставлена на перше місце серед інших функцій, і, по-друге, підтримання прокурором відповідно до Конституції України (п.5 ст.129) державного обвинувачення в суді є одним з прин-ципів кримінального судочинства в Україні.

1 листопада 1996 року Пленум Верховного Суду України прий-няв Постанову «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», в якій, зокрема, є роз'яснення про те, що при відданні особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК участь у судовому засіданні про-курора.

Ставлячи під сумнів правомірність даної вказівки вищого органу судової влади, поставимо запитання: чи можливо сьо-годні зробити це практично?

За даними нашого дослідження, до недавнього часу зат-рати робочого часу на підтримання державного обвинува-чення в основній ланці прокурорської системи — міських та районних прокуратурах — становили приблизно 25%. При цьому обвинувачення підтримувалось лише по 40% справ, направлених в суд з обвинувальним висновком. Підтриман-ня державного обвинувачення по всіх справах потягне за собою збільшення затрат робочого часу в міських та район-них прокуратурах на виконання цієї функції у 2,5 рази і вони становитимуть при цьому близько 65%. У практично-му плані це означає, що штати міських і районних прокура-тур повинні бути збільшені на дві-три одиниці, і в цілому кількість прокурорських працівників в кожній районній, міській прокуратурі повинна бути не менша від числа суддів відповідного суду. В іншому випадку зриви судових про-цесів з причини відсутності прокурора стануть об'єктивно неминучими.

1Вернідубов І.В. Ким є сьогодні прокурор у суді. «Радянська Україна», 1990, № 3, с. 47-49.

111

Конституція України, установивши принцип верховенства права, який означає точне і неухильне виконання законів та інших нормативно-правових актів як органами державної вла-ди, так і громадянами, поряд з цим установлює в ст.92 такі найважливіші права та діяльність правоохоронних органів, які регламентуються виключно законами України. Згідно з п.14 ч. 1 цієї статті виключно законами України визначаються: судо-устрій, судочинство, статус суддів, основи судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання, слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи органі-зації і діяльності адвокатури.

Із цього випливає, що судочинство, яке регламентується кри-мінально-процесуальним правом, а також організація і діяльність прокуратури, яка регламентується Законом України «Про про-куратуру», не може регламентуватися іншими нормативно-пра-вовими актами, зокрема постановами Пленуму Верховного Суду України.

Утим, Пленум Верховного Суду України виносить постано-ви, в яких під виглядом роз'яснень чинних законів даються такі вказівки, які не випливають з Конституції і Кримінально-процесуального кодексу України, які є, по суті, новими нор-мами, не передбаченими законом.

Так, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зобов'язав суди при відданні особи до суду в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визначати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК України участь у судовому засіданні прокурора. Такого вис-новку Пленум дійшов, як це роз'яснено в постанові, виходя-чи із ст.129 Конституції, якою до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання у суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст.121 Конституції покладається на прокуратуру.

Таке роз'яснення Пленуму Верховного Суду України супере-чить як ст.ст. 121, 129 Конституції України, так і розділу третьо-му, главі 23 КПК України (ст.237-256).

Конституція України не передбачає обов'язкової участі про-курора щодо підтримання державного обвинувачення у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком. Не випливає такий висновок і з п.4 ч.З ст.129 Конституції Украї-ни про змагальність сторін, тому що цей елемент принципу змагальності не є обов'язковим для нього: принцип змагаль-ності полягає в розділенні основних кримінально-процесу-

112

альних функцій — обвинувачення, захисту і правосудця, точ-ніше, у відділенні функцій обвинувачення від функцій пра-восуддя. Той, хто обвинувачує, не може судити. Елемент зма-гальності сторін не є обов'язковим для цього принципу, тому що державний обвинувач і захисник можуть дійти однакового висновку, не змагаючись у судових дебатах.

Навіть у тих випадках, коли обвинувач відмовиться від обви-нувачення, суд згідно з принципом публічності (ст.4, 53, ч.4 ст.264 КПК України) не звільняється від обов'язку дальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах. Тому, якщо прокурор не бере участі в розгляді справи, суд зобов'яза-ний вирішити її незалежно від позиції прокурора.

У КПК України немає норми, аналогічної, наприклад, ч.2 ст.228 КПК Російської Федерації про те, що постанова судді чи ухвала розпорядчого засідання суду про необхідність участі у судовому розгляді прокурора обов'язкова для останнього.

Пленум Верховного Суду України у зв'язку з цим не мав пра-ва давати роз'яснення про обов'язкову участь прокурора в су-довому розгляді кримінальних справ, виходячи з п.1 ст.253 КПК України, тому що визнання такої участі прокурора обов'язко-вою у справі залежить від самого прокурора. Про це сказано в ч.і ст.232 КПК України: «Прокурор або його заступник, за-твердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і