Ця країна називалася Кемет (Єгипет), а велика річка - Хапі (Ніл). Щороку на початку червня річка розливалася і, підіймаючись на десять метрів, затоплювала долину. Над водою залишалися лише села і храми, що стояли на горбах, сполучені вузькими смужками гребель. У листопаді вода спадала, залишаючи після себе чорний шар родючого мулу, через який країна і називалася Кемет - "Чорна земля". У грудні на поле виходли робочі загони, рихлити чорну землю мотиками і сіяли пшеницю. У березні серпами з кремнієвими зубами зрізали колосся і відносили снопи на храмовий двір.

Колись давно Єгипет був розділений на храмові міста-держави, "номи". У різних міста поклонялися різним богам: сонцю-Ра, небу-Нут, бику Апісу, крокодилу Себеку. Богами родючості були Ісида й Осиріс; за легендою, Осиріс був убитий злим богом пустелі Сетом і потім був воскрешений своєю дружиною і сестрою - Ісидою. Коли перший фараон, Міна, об'єднав країну, він проголосив себе богом Гором, сином Осиріса. Міну зображали з мотикою в руках: цей цар мобілізував багато тисячі селян і обгородив греблями нижню течію Ніла.

Колишні болота перетворилися на плодоносні поля, і бідняки, які страждали від голоду були забезпечені хлібом; вдячний народ шанував фараона наче бога. Спадкоємці Міни також називали себе богами і зводили собі за житті заупокійні храми; ці храми поступово збільшувалися в розмірах і, зрештою, перетворилися на величезні піраміди, що підносяться над долиною. Піраміда Хеопса, одне з чудес світу, мала висоту 150 метрів; для її будівництва були мобілізовані робочі загони зі всієї країни; сто тисяч робочих, змінюючись кожні три місяці, зводили піраміду 30 років. Син Хеопса, Хефрен, побудував ще одну гігантську піраміду поруч з пірамідою батька; біля її підніжжя лежав сфінкс - колосальний кам'яний лев з обличчям фараона. Навколо великих пірамід тяглося місто мертвих: вздовж вулиць цього міста стояли гробниці вельмож, де зберігалися їхні мумії - як, і фараон, його слуги сподівалися на життя після смерті. Вони сподівалися воскреснути, подібно Осирісу; і їхні тіла повинні були бути готовими до цього воскресінням - тому з них робили нетлінні мумії.

Великі будівництва довели народ до знемоги, і фараони були вимушені зменшити розміри своїх гробниць. Царська влада поступово слабшала; правителі областей, номархи, перетворилися у напівсамостійних князьків; вони створювали власні заупокійні храми з сотнями жреців і робітників. Ніхто не подумував про будівництво нових гребель і про хліб для бідноти - а, тим часом, населення все зростало. Зрештою, голод призвів до повстання. "Цар захоплений бідними людьми, - писав жрець Іпувер. - Дітей знатних розбивають об стіни... Мумії викинуті з гробниць... Простолюдини стали власниками коштовностей... Кожне місто говорить: "Так будемо ми бити заможних серед нас..." Мор по всій країні. Кров всюди".

Древнє Царство фараонів загинуло у вогні повстань, і країна розпалася на номи. Війна, голод і мор погубили значну частину населення; для відродження сіл і міст були потрібні багато десятиліть.

Через двісті років, коли міста знову стали багатолюдними, фараон Ментухотеп I об'єднав країну і відновив древню Імперію. Були побудовані нові іригаційні системи і нові храми; царі знову наділяли селян землею і зводили піраміди. Цей час увійшов в історію як епоха Середнього Царства; воно співпало за часом з відродженням Дворіччя при Хаммурапі. Так само, як у Дворіччі, в Єгипті в цей час вже не було робочих загонів; землі храмів обробляли "царські люди, які трудилися на індивідуальних наділах".

"Царські люди" отримували від храму постачання, посівне зерно, знаряддя праці, а потім здавали в храмові комори весь урожай. Час від часу населення села вистроювали в шеренги і піддавали "огляду"; писарі і жреці йшли вздовж рядів і перевіряли, хто де працює; молодь розподіляли за "професіями", кого - в солдати, кого - в ремісники, кого - в землероби. Так само, як Імперія Дворіччя, єгипетська Імперія була соціалістичною державою, де все життя йшло за вказівками писарів. Ніхто не знає, з яких часів існував цей порядок і як довго він існував - коли з'явилася писемність, все було вже так, як заведено. Так продовжувалося з віку у вік, селяни обробляли поля, а писарі сиділи у дворі храму, записуючи звітність на листках болотяної тростини, папірусу. Так продовжувалося до XVI сторіччя до н.е., коли сталася катастрофа.

"І ось, не знаю чому, бог був до нас неприхильний, - писав жрець Манефон. - Несподівано зі східних країв люди невідомого племені здійснили зухвалий похід на країну і легко, без бою, взяли її штурмом. І, перемігши її правителів, вони безжалісно спалили міста і зруйнували до основи храми богів, а з населенням поводилися найворожішим чином, одних вбиваючи, у інших забираючи в рабство дітей і дружин... А всі їх племена називалися Гіксос, тобто "царі-пастухи"…

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Нефедова С. А. „Історія давнього світу")