Кельтське населення існувало і на теренах Центральної Австрії. Однак кельтська культура закріпилася на цій території мовно і політично. Кельтською є зокрема назва племені латобіків на сході Каринтії. На горбистій місцевості й у басейнах річок східного краю Альп знову ж таки переважно іллірійський компонент.

Мовне і народне розмаїття східно-альпійських земель в останні сторіччя до Христа згодом, без сумніву, полегшило романізацію та вплинуло на доримські назви місцевостей і водоймищ. Згодом цими назвами користувалися римляни, змінюючи їх та не раз залишаючи у спадок народам-наступникам. Тут ми надибуємо римські топоніми: Salurnae (Залюрн), Scarantia (Шарніц), Veldidena (Вільтен), іілірійські Agista (Аіст), Arelape (Ерляуф), Carnuntum, Aguntum (біля Лієнца), Matreium (Матрой), Tergesta (Трієст), кельтські, як-от, Boidorum (Іннштадт-Пассау), Escala (Ішль), Lauriacum (Льорх), Lentia (Лінц), Tragisamus (Траізен), Vindobona (Відень). На сукупності назв відбилися навіть і ті мови, носії яких селилися щонайближче скраю східно-альпійських земель, або ж узагалі жили на прилеглих територіях. Саму ж назву Альп вважають лігурійською, назву Дунаю (Danuvius) – скитською, вона споріднена з такими назвами річок у Європі, як Дністер, Дніпро чи Дон (Danastris, Danapris, Tanais) [12, c.22].

Незважаючи на значну кількість здебільшого дрібних племен, які розмовляли різними мовами і діалектами, державотворчій силі кельтів таки вдалося упродовж ІІ передхристового сторіччя об’єднати великі райони на теренах Східних Альп у королівство Норіків на чолі з племінним князем. Тогочасний перебіг кордонів королівства зараз вже неможливо надійно відтворити, оскільки він неодноразово змінювався. Цілком ймовірно, що на сході вони збігалися з сучасними державними кордонами Австрії, на півдні тяглися приблизно вздовж пасма Альп, а на півночі з плином часу, очевидно, сягнули Дунаю. На заході подекуди можна орієнтуватися на природний кордон по річці Інн. Як видно, йдеться про державне утворення середньої величини. Щоправда, з моменту виникнення королівство норіків перебувало у затінку дедалі могутнішої римської великодержави [16, c.58]. Зацікавленість римлян у порядку і спокої на цьому, розташованому поряд з Італією, альпійському ґласисі, очевидно, сприяла державотворенню Норіків. Це дає нам змогу зробити припущення, що Рим свого часу визнав його у належній формі. за потреби Рим справді рішуче ставав на захист своїх інтересів. Коли 186року до н.е. зі Східних Альп кельти ввірвалися на Фріульську рівнину, маючи намір заснувати міське поселення у пониззях ріки Ізонцо, втрутилися римські дипломати і солдати, кельти відступили. Застування римської колонії Аквілея, очевидно, мало покласти край подібним нападам та пожвавити торгівлю між римлянами і норіками.

У наступні десятиріччя ще не раз спалахували сутички. 170 року до н.е. альпійські кельти, ймовірно норіки, з успіхом виступили проти втручання римського полководця Ґая Кассія. Усередині сторіччя тауриски вигнали римських золотошукачів, які розробляли поклади цього благородного металу в Тауерах спільно з місцевим населенням. Значно серйозніші наслідки мало проникнення германських племен у Східні Альпи. Бурхливі повені вигнали зі своєї батьківщини, північного Ютського узбережжя, кімберів, тевтонів, амбронів, до яких згодом приєдналися кельти [17, c.129]. 113 року після невдалої спроби завоювання землі боієрів усі ці племена з’явилися у Норіку і намагалися через договір забезпечити собі право на прохід. Рим, що достеменно невідомо коли – уклад дружний союз з норіками, відіслав туди військо на чолі з консулом Папірієм Каробо. Той розпочав переговори з германцями, однак, згодом зрадницьки напав на їхні загони. Консул зазнав відчутної поразки біля поселення Норея. Переможці чомусь відмовилися від заманливої перспективи блискавичного нападу на Італію і коли кімбери 102 року через тірольські перевали вдерлися до Верхньої Італії, їхня спроба закінчилася катастрофою біля Верцеля [18, c.59].

У наступному сторіччі кельти Центральної Європи не раз опинялися у загрозливих ситуаціях, перебуваючи під впливом двох загарбницьких потуг, які переважали їх, під тиском германських племен з півночі і експансією Римської імперії на півдні. Коли племена гельвеціїв, становище яких було особливо загрозливим, намагалися залишити свої стани у Швейцарських Альпах, за ними рушили племена боієрів з судетських і дунайських земель. При переході через Норік, вони без особливого успіху тримали в облозі Норею. Оскільки, крім цього, зі сходу підпирали дакійці, король норіків Фоччіо намагався заручитися підтримкою наймогутніших сусідів. Його сестра вийшла заміж за германського князя Аріовіста, проте вже через декілька років у громадянській війні 149р. до н.е. він підтримував його противника – переможця Цезаря.

З огляду на внутрішню напругу східноальпійська експансія Риму була лише питанням часу [12, c.23].

Від кельтів на Дунаї збереглося декілька городищ. Їх розкопки дають нам знання про рівень розвитку кельтського населення, їх духовну і матеріальну культуру. У верхньому Дунаї влада належала кельтам-вінделікам. Їх головним центром був Манхінг (в Баварії). Укріплення зайняло площу біля 280 га. Місто було повністю заселене. Тут знаходились майстерні по виготовленню зброї, скляних браслетів, керамічні майстерні. Всередині міста були великі вільні місця, які використовувались як загінні пасовища для тварин у випадку нападу. Як показують археологічні дослідження, місто припинило своє існування в 15р. до н.е., коли воно було захоплене і розгромлене римською армією [47, c.221].

Кельтські племена боїв в результаті довгих переселень укріпились за Дунаєм. Вони осіли в областях сучасної Чехії і Моравії, в німецькій назві якої – Богемія, зберегла давню назву місцевості боїтів – Boiohaemum. Центром бойїв був Страдощадь 82 га. Населення було довгий час залежним. Ремесло тут досягло високого розвитку. Золота чеканка у бойїв почалась біля 120р. до н.е. Місто мало торгові зв’язки з римським світом,