Розквіт кельтських городищ на Дунаї припадає на період 100 років. Він був пов’язаний з високим розвитком ремесла і широкими торговими зв’язками кельтів. Всі кельтські центри на Дунаї знаходились в постійних дружніх економічних відносинах. Від кельтів дійшло багатство монетних типів, які належали різним центрам держави кельтів. Кельтське плем’я теврисків чеканило срібні монети з іменем свого царя або вождя. Золота чеканка бойїв також носила ім’я царя. Золоті монети галльських кельтів, бойїв і вінделіків зустрічаються від Бібракти до Стародоніце. Їх заходять і в Віндоніссії, в Кастра Регіна (сучасний Регенсбург), в Лавріаці. Все це свідчить про високі економічні відносини і торгівельні зв’язки кельтів з іншими племенами Римської республіки.

На початку ІІІ ст. до н.е. Рим став відігравати домінуючу роль в Італії. Сфера впливу Риму поширилась не лише на Кампанью, а й на Апулію та Умбрію. Однак небезпечним супротивником римлян були галли (кельти). Галли вигнали етрусків з долини р.По. Поширюючи свої завоювання, вони 387р. до н.е. здобули перемогу над римлянами і їхніми союзниками. Тільки напад венетів на їхню територію змусив кельтів повернутися додому і врятував Рим [13, c.87].

357-345 рр. до н.е. кельти вдруге наближаються до кордонів Лаціуму, але побачивши зміцнення сили Риму, укладають з ними мирний договір 329р., який зберігав силу до 299р., коли в долині р.По з’явилися нові полчища галлів (кельтів). У ході ІІІ Самніцької війни (298-290рр.) створилася сильна коаліція з галлів, етрусків та умбрів [13, c.87]. Після того, як римляни вторглися до Етрурії, етруски вийшли з гри, уклавши союз з Римом. Зазнали поразки також галли й самніти. Галлів було відкинуто на північ. 295р., об’єднавшись з самнітами, галли завдають поразки римлянами. Але римляни, зібравшись з силами, розбивають дощенту римські й галльські війська біля Сентинума [16, c.56].

284р. кельтське плем’я сенонів взяло в облогу Арреціум. У ході боїв римляни зазнали поразки, а римських послів, посланих для переговорів, було вбито. Обурені зухвальством сенонів, римляни виступають у похід і завдають сенонам поразки й наступного року, і вони були вимушені 282р. укласти мир. Римляни закріпили свою перемогу й утвердилися в підкорених областях.

Протягом сорока п’яти років, як повідомляє Палібій, гали перебували в спокої, дотримуючись миру, Новий похід галлів розпочався 236р. до н.е., але він закінчився невдачею внаслідок міжусобної війни.

225-222рр. до н.е. римляни знову вели війну з кельтами, вона була найважчою від усіх попередніх. Готуючись до цієї війни римська дипломатія докладала всіх зусиль для того, щоб не допустити виступу кельтських племен спільним фронтом. Цього їй вдалося досягти: племена венетів і ценоманів виступили в союзі з римлянами. Тому племена боїв та інсубрів, які 2255р. вирушили з долини Рони та з Альп в похід проти римлян, були вимушені залишити вдома частину війська для убезпеченя проти венетів і ценаманів. Проти римлян рушило близько п’ятдесяти тисяч піхоти й двадцяти тисяч кінноти. Всі союзники Риму включилися в справу оборони Італії. Кельтам було завдано поразки й римляни взялися до підкорення долини По. Нове загострення відносин було викликане спробою римлян поділити землі на кельтській території [42, c.102].

У результаті поширення римської влади на Апеннінському півострові створилися своєрідні державно-правові відносини. В науці вони набули назви Римсько-Італійського або Італійського союзу. Змістом його було підпорядкування союзників Римові. Ці відносини оформлялися незмінно у вигляді договорів. Спільним для всіх союзників, незалежно від статусу, залишався обов’язок не вести самостійної зовнішньої політики й допомагати Риму під час війн.

Завоювання Італії відкривало нову сторінку експансії Риму. Рим був зацікавлений у війні, як у способі привласнення багатств і розширення земельного фонду, так і в засобі поширення “влади римського народу” (imperium populi Romani), а також у створенні системи оподаткування і експлуатованих територій. Війни велися майже постійно, періоди миру були рідкісними й короткими. Війна була невід’ємною частиною римського способу життя. [53, c.38].

В 30-х рр. ІІІ ст. до н.е. Рим розгортає експансію в Імперії. Полібій повідомляє, що Голі і Ліцій Корунканій були надіслані до Іллірії, щоб передати скаргу з приводу пограбування італійських купців. Посли прибули до іллірійської цариці Тевти в той час, коли вона взяла в облогу острів Іссу. Незадовільна відповідь цариці й вбивство послів примусили римлян розпочати 229р. похід проти Іллірії. Під час цього походу Ісса була врятована й прийнята до числа союзників римлян. На початку весни 228р. Тевта вирядила посольство до римлян й уклала мирний договір, за яким вона зобов’язувалась сплатити контрибуцію й очистити всю Іллірію та обмежуватися в мореплавстві.

Галльська небезпека змусила римлян близько середини 20-х років ІІІ ст. шукати дружби з Карфагеном. Римляни остерігалися, що Карфаген підтримає галлів у наступній війні з ними. Великих зусиль встановлення добросусідських відносин з Карфагеном не потребувало, бо він не прагнув до загострення відносин. Карфагенська експансія тоді була спрямована в бік Іспанії, де його інтереси з Римом поки що не стикалися [13, c.93].

226р. до н.е. карфагенським намісником в Іспанії Гасдрубалом було укладено договір з Римом, який розмежовував сфери впливу обох держав в Іспанії. Річка Ібер була встановлена межею, яку карфагенці не повинні були переходити з воєнною метою. Очевидно, римляни перед тим як розпочати війну про кельтів бажали спочатку, як каже Палібій, “задобрити й заспокоїти Гаструбала”.

За повідомленням Аппіана,