Після перемоги над кельтами Рим активізує своє втручання в Іспанії та на Адріатиці. Восени 220р. Рим офіційно заявив Карфагенові про свій намір цікавитися справами Іспанії й вимагав, щоб Ганнібал не турбував согутинців, бо вони перебувають під заступництвом римського народу. Римські посли, відряджені до Ганнібала виступили від імені сили, що збиралася диктувати карфагенцям поведінку навіть на південь від Іберу. Переговори призвели до загострення відносин між двома державами [42, c.112].

219р. було розпочато Другу Іллірійську війну. Полібій повідомляє, що сенат ухвалив забезпечити себе з боку Іллірії, бо передбачав неминучість важкої війни з Карфагеном. Офіційним мотивом підходів до Істрії була необхідність покарання істрян за їхні злочини й розбої. З іншого боку, підкорення Істрії й Іллірії мало не меті зміцнити панування римлян над південно-східною Італією. Рим у війні підтримували греки, які зазнавали нападів іллірійців на їхні міста. Тоді ж римляни відрядили до прославлених грецьких міст – Коринту й Атек. Рим, таким чином, включився в балканську політику. Успіхи римлян в цьому регіоні неминуче мали заторкнути інтереси Македонії, яка прагнула до встановлення своєї гегемонії на всьому Балканському півострові [44, c.96].

У час між іллірійськими війнами римляни воювали проти галлів, які 225р. до н.е. вторглися до Етрурії й рухалися на Рим. Війна з галлами, яких римляни й італійці вважали за старих і грізних ворогів, вимагала значного напруження сил, але римлянам пощастило домогтися перелому подій на свою користь.

Завойовані території – Сицилія, Сардинія, Корсика й Передальпійська (Цизальпійська) Галлія стали першими римськими провінціями. Іллірік став провінцією вже пізніше – в ІІ ст. до н.е. Провінції управлялися повновладними римськими намісниками.

Основним джерелом з історії завоювання Галлії є “Записки про галльську війну” Юлія Цезаря цього завоювання має бути віднесена , особливо перші роки, швидше до сфери військово-дипломатичної, а не просто воєнної [6, c.18].

Після озброєння 59р. до н.е. консулом Цезар зумів примирити відомих римських політиків і полководців Помпея і Красса й укласти з ними потрійну угоду про взаємну підтримку. Сам він одержав в управління Передальпійську Галлію й Іллірик терміном на п’ять років, а також намісництво в Заальпійській Галлії. В Галлії Цезар з самого початку втрутився в боротьбу галльських та деяких германських племен і, використовуючи суперництво між вождями, до 56р. до н.е. завоював усю Галлію до Рейну.

На середину І ст. до н.е. галли не встановили етнічної єдності. Різним було і встановлення галльських племен до Риму. Так, аллоброги, що жили в прикордонній області між провінцією й вільною Галлією, повставали проти римлян, едуї дотримувалися римської орієнтації, секвани й арвени мали тісні зв’язки з зарейнськими германськими племенами. Ці останні ворогували з едуями й на прохання секванів вождь германського племені свевів Аріовіст перейшов зі значними силами Рейн [63, c.201].

Історія племені свевів та їхнього вождя Аріовіста є показовою для політики Риму щодо Галлії. 72р. до н.е. загони свевів проникли на територію Галлії. Вони виступили в союзі з галльськими племенами секванів та іншими дрібними племенами, які хотіли звільнитися від влади едуїв, що перебували в дружніх відносинах з Римом. 61р. до н.е. едуї зазнали серйозної поразки, а римляни не змогли надати їм допомоги, оскільки були зайняті придушенням повстання кельтського племені аллобргів. За посередництва Цезаря сенат вирішив тимчасово примиритися з Аріовістом, давши йому титул “правителя германців” й оголосивши його другом римського народу. Однак, Аріовіст нарощував сили за рахунок попвнення з боку своїх союзників секвантів. Цезар у своїх “Записках про галльську війну” відзначав зростання небезпеки з-за Рейну. Цією небезпекою переймалися й вожді галльських племен.

Цезар прибув намісникмо у Провінцію 58р. до н.е. Становище в Галлії було досить складним. Йому довелося зіткнутися з проблемою пересування через Галлію численного племені гельветів із Західної Швейцарії, які прагнули переміститися до гирла Гарумни. Причини, що спонукали гельветів до переміщення, нині не відомі [13, c.99].

Прибувши до Галлії, Цезар відразу ж терміновим маршем рушив до міста Генови (Женеви), розташованого в сусідстві з гельветами, напереріз їхнього міста до їхньої країни вів міст, який Цезар відразу ж наказав зруйнувати. Дізнавшись про прибуття Цезаря, гельвети відрядили до нього посольство, просячи дозволу пройти через Провінцію й обіцяючи не завдавати їй ніякої шкоди. Йшлося про переміщення понад 300 тисячної маси, в складі якої було до 90тис. осіб., здатних носити зброю. На звертання послів Цезар не відповів відмовою, але, бажаючи виграти час до приходу більших військових сил, запропонував послам з’явитися до нього знову. Сам же в цей час організував спорудження валу з ровом довжиною дев’ятнадцять миль – від Лешаньського озера до хребта Юри.[58, c.306].

Коли посли гельветів з’явилися до Цезаря вдруге, він відповів їм рішучою відмовою Гельвети спробували прорвати укріплену лінію, але марно. Залишалася єдина можливість – рухатися через територію секванів. Хоча це безпосередньо не торкалося інтересів римлян, але посилаючись на те, що гельвети занадто войовничі й ворожі, а тому становлять серйозну загрозу провінції, Цезар вважав за необхідне вдарити проти них. Заскочивши гельветів біля переправи через річку Арвар (Сона), Цезар розбив їхні сили по частинах і потім два тижні переслідував. У битві біля Бібранта гальветам було завдано вирішальної поразки. Тут полководець виявив і особисту мужність. Опір гельветів було