Практичне значення полягає в тому, що зібраний та узагальнений матеріал, на наш погляд може бути використаний учнями, студентами, вчителями і всіма тими хто цікавиться даною проблемою для власних цілей.

Структура роботи складається з вступу, трьох розділів, висновку і списку використаної літератури.

Розділ І. Вплив імперської ідеї на внутрішньо політичне

життя Росії першої половини ХІХст.

Імперська ідея у житті Росії відігравала значну роль на протязі декількох століть. Вона зародилася в кінці ХV – на початку ХVI століть і опиралися на концепцію “Москва – ІІІ Рим”, яку висунув старець Філофей. Згідно цієї концепції після загибелі перших двох Римів (власне Риму і Константинополя) їх спадкоємницею стала Москва. Причому четвертому Риму не дано бути. Цю концепцію взяли на озброєння Рюриковичі, щоб обґрунтовувати свої експансіоністські прагнення.

Нова царська династія Романових цілком прийняла ідею “Москва – ІІІ Рим”. Так, патріарх Єремія говорив царю Федору: “… в тобі благочестивий государю, перебуває Дух Святий… Давній Рим завдяки єресі Апомінарія, а… ІІ Рим – Константинополь перебуває під владою унуків агарянських… твоє ж царство є ІІІ Рим, воно перевершило всі благочестієм і всі благочестиві царства об’єдналися в твоє єдине і ти лише єдиний під небом іменуєшся християнським царем у всьому світі і у всіх християн”[3, с.5].

Нова династія перейняла ідею божественного походження влади царської влади, не зважаючи на свою виборність. Царі в ХVІІІст. Підкорили собі церкву, але постійно захищали її. Так влада, дуже суворо відносилася до старообрядців [27, с.155]. характерним є те, що Петро І заснував орден Андрія Первозванного, як вищу нагороду службовцям і вищий символ державності. Підкреслення культу апостола Андрія має глибоке значення: в боротьбі проти І Риму з його культом апостола Петра, ІІ Рим (Візантія) висунула культ апостола Андрія. Петро І намовив уже трагедію [3.с.14].

До початку ХІХст. Носіями імперської ідеї були переважно царі, політичні діячі, письменники. З початку цього століття ідея ІІІ Риму, ідея обраності цілого російського народу поширюється все більше. Доба загальної реакції властива всій Європі, характеризується для Росії деякими оригінальними проявами. Зневір’я в ідеалах революції викликає в Росії відразу до Заходу з його раціоналізмом, революцією, атеїзмом і водночас викликало зацікавлення історією Росії, її народом. Захід протиставлявся Сходові, і це протиставлення, сполучене ідеєю ІІІ Риму, виявилося в новій ідеї: російський народ, обраний Богом, має виконати високе завдання, об’єднати все слов’янство й принести порятунок Європі, поглибилася віра в месіанізм Росії. Наслідком таких ідей було зміцнення особистої влади царя, зростання імперіалізму та остаточне перетворення православної церкви на знаряддя інтересів держави [3, с.24].

Втілення цих ідей в життя безпосередньо пов’язане з правлінням імператорів Олександра І (1801 - 1825) і Миколи І (1825 - 1855). Саме при них відбулося зміцнення абсолютизму, як в цей час набрав дещо містичних форм. Олександр І, що прийшов до влади в 1801р. після вбивства заколотниками батька [24, с.53], незважаючи на деякий лібералізм, почав зміцнювати власну владу. Його підтримало багато людей з його оточення. О. Безбородько писав: “Росія – це країна самодержавна. З огляду на її розміри різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавства постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, позаяк найменше послаблення самодержавної влади призведе до втрати багатьох провінцій, до послаблення держави й принесе людям незліченні лиха…” [20, с.185].

В умовах розкладу феодальної системи вся влада поволі стала зосереджуватися в руках самодержавного монарха і втратили своє попереднє значення такі органи влади як Сенат, Державна рада, Комітет міністрів [11, с.161]. Особливо це проявилося за правління Миколи І. Він вважав управління по власній волі – прямим обов’язком самодержавця. Загальні і приватні питання, справи державні і особисті – все залежало від нього [15, с.272]. При ньому значно зросли повноваження Власної Його Імператорської Величності канцелярії. Особливо це стосувалося ІІІ відділу – жандармерія [13, с.201]. В країні була встановлена жорстка цензура. Микола І сам часто брав на себе цензурні повноваження. Так, він особисто читав всі твори О. Пушкіна [18, с.144].

В 1832р. С.С. Уваров в доповіді імператору про Московський університет сформував тріаду: “православ’я, самодержав’я, народність”, називаючи її останнім якорем нашого спасіння [9, с.39]. Провідну роль в цій тріаді відігравало “самодержав’я”. Йому мали всі підкорятися не через страх, а через совість. “Православ’я” – одна з опор цієї влади. Це не самостійна православна церква, а лише інструмент самодержав’я. А під “народністю” розумівся державний, великоросійський патріотизм [15, с.279].

Керуючись такими принципами російська влада проводила свою політику на підвладних їй неросійських територіях. А таких було чимало. До початку ХІХст. в склад Російської імперії входили – Естонія, Литва, Латвія, Білорусія, більша частина України, степова смуга і гірські області. Північного Кавказу, західна частина Казахстану і Сибір. На середину ХІХст. було приєднано – Фінляндію, Бессарабію, Закавказзя і Казахстан [7, с.357].

На всіх цих землях російське чиновництво правило так наче тут проживав лише російський народ і ігнорувало відмінності національного походження та історичних традицій багатьох інших народів. Повсюдно в національних окраїнах російський уряд ввів в І половині ХІХст. уніфіковану адміністративну систему. Вся імперія ділилася на губернії. У губерніях державну владу Російсько імперії представляли губернські правління, очолювані губернаторами, яких призначав і увільняв цар. Губернії складалися з